проваль, у які навіть заглянути було страшно!
Близько другої години дня між голими загостреними вершинами перед очима мандрівників постало величезне пустельне плато. З-під щільного сніжного покриву повсюди випиналися гострі порфірові й базальтові уламки.
Розріджене повітря заважало мандрівникам дихати, сліпучий блиск сонячних променів, що відбивалися від снігу, різав очі, які й без того сльозилися, а запаморочення, викликане високогір’ям, геть позбавляло останніх сил. Лорд Гленарван із жахом подумав про майбутній нічліг у пітьмі, холоді та мороці.
Несподівано його руки торкнувся Макнабс.
– Бачите хатину, Едварде? – спокійно спитав майор.
13
Униз із Кордильєр
Якби не досвідчений Макнабс, ніхто з мандрівників навіть не подумав би, що в цих диких місцях можна віднайти якийсь притулок, адже завалена снігом індіанська хатина була зовсім непомітна серед навколишніх скель. Майже півгодини знадобилося Вілсону та Малреді, щоб відкопати вхід.
Хижка, складена з сирцевої цегли, тулилася коло скелі. Вона мала єдиний отвір – вхід, до якого вели кам’яні сходи. Всередині приміщення могли вільно розміститися з десятеро людей, стіни непогано захищали від різкого холоду, якщо врахувати, що температура надворі вже опустилася до десяти градусів нижче нуля. Тут був димар, можна було розкласти вогонь.
– Та це ж справжній палац! – вигукнув Паганель.
– Особливо коли запалає вогонь, а в ньому затріщать поліна, – докинув Том Остін. – Особисто я зараз значно більше зрадів би добрячій в’язці хмизу, ніж палацовим хоромам.
– Ну що ж, Томе, спробуймо знайти паливо.
– Паливо на цьому голому камінні? – Малреді недовірливо похитав головою.
– Але ж хтось колись розкладав вогонь у цій хатині, отже, десь недалеко має бути й паливо, – зауважив майор.
– Певно що так, – погодився лорд Гленарван. – Діставайте провізію, а я спробую себе в ролі дроворуба.
– Ми з Вілсоном теж підемо з вами, – заявив Паганель.
Залишивши змореного Роберта відпочивати, Гленарван, географ і Вілсон вийшли з хижі. Мороз пощипував за щоки. Синє небо поступово темніло, сонце сідало, його багряні промені осявали гострі вершини гірського пасма. Зараз мандрівники були на висоті, лише на дві з половиною тисячі футів нижчій за найвищу вершину Європи – Монблан. Вдалині виднілися кряжі морен – довгих смуг кам’яних уламків і валунів, принесених льодовиками, що сповзають із вершин.
Долини поступово оповила пітьма. На півдні височіла гора Антуко, вершиною якої був кратер живого вулкана. Із самих глибин його вічно палаючого жерла з клекотом вивергалася пара, змішана з клубами розжареного попелу, і здавалося, що відножини навколо вулкана охоплені полум’ям.
Паганель і лорд Гленарван, мабуть, довго
