є поселитись?
Гість побачив розкішну брюнетку, що поспішала йому назустріч, і жадібно ковзнув поглядом по її звабливих формах, що ховались за пуританським строєм рецепціоністки. Чорт забирай! Опинитися б з нею де-небудь в іншому місці і за інших обставин… Було помітно, що дівчина нервувала, і прибулий знав, чому. Він зняв капелюха і розстебнув плаща.
– Доброго ранку, – привітався він, – ні, красуне, я не поселятимусь.
– Отже, пан у нас проживає, – прощебетала вона, – провести пана до його покоїв?
Авжеж! Йому б хотілося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Він уявив, як біля самих дверей обіймає цю кралю за стан і силоміць заштовхує до номера. А далі зриває з неї цю ідіотську уніформу!..
– Щиро дякую, красуне. Ось він мене проведе.
Чоловік указав на поліцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.
– О-о, пан з поліції… – промовила брюнетка.
Усмішка остаточно зникла з її обличчя.
– Сюди, пане комісаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кілька кроків від них.
– У вас добра кава? – запитав гість у дівчини, не звертаючи на нього уваги.
– Прямісінько з Відня, – понуро відповіла та.
– От і чудово, – сказав комісар, – принесіть мені нагору. В той номер, де це сталося…
Він усміхнувся їй, але усмішки у відповідь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комісар, дивлячись услід брюнетці, що поспіхом подалася виконувати його прохання, – у готелі зараз понад усе прагнуть здихатись поліції. Тому не слід розраховувати на приязнь».
Фельдфебель провів його на третій поверх і зупинився під дверима покоїв з номером «39». Відчинивши двері, він пропустив уперед комісара, а потім зайшов сам.
Усередині двоє капралів виструнчились при його появі, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.
– А-а, комісар Вістович, – кисло промовив ад’юнкт, – вітаю пана.
– Вітаю, – буркнув той у відповідь.
Вони потисли один одному руки, і комісар зняв свій промоклий плащ.
На закривавленому ліжку лежав труп молодої жінки, біля якого поралися поліційний лікар і фотограф. Простирадло було відкинуто, й на оголеному тілі виднілося кілька жахливих ран.
– Алоїза Вольфович, зняла покої на добу, – упівголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знає, хто це?
– Не знаю, – трохи роздратовано відповів комісар.
Недільного ранку натщесерце йому зовсім не хотілося напружувати пам’ять.
– Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславі. Сам він мешкає у Львові, на Знесінні, – мовив ад’юнкт.
– Повідомили вже його?
Вістович потягнувся за портсигаром.
– Ще ні, – сказав Самковський.
– От і добре…
Обидва закурили, все ще спостерігаючи за роботою лікаря і фотографа. Вже після них Вістович зможе сам оглянути тіло.
– Коли її знайшли? – запитав комісар.
– Годину тому, – відповів Самковський, – учора ввечері вона зняла номер і попросила портьє розбудити її о восьмій ранку. Була сама, без супутників. Уранці портьє постукав, але ніхто не відповів. О дев’ятій викликали поліцію… На рецепції кажуть, що до неї ніхто не піднімався.
– Хто мешкає по сусідству?
– З обох боків порожні покої…
– Спустися до рецепції і візьми список усіх постояльців за останню добу, – наказав комісар.
Самковський кивнув і подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз приніс каву. Ад’юнкт вилаявся і рвучко його обійшов. Комісар заплатив і взяв до рук гарячу філіжанку, викликавши цим самим заздрість усіх присутніх, крім убитої.
Поліційний лікар нарешті звівся на ноги і підійшов до Вістовича. Це був невеличкий круглий чоловічок з кумедним гострим носом.
– Прибери до дідька свою каву, – сердито промовив він, – я вже слиною з’ївся.
Чоловічок закурив і ще раз окинув оком труп.
– Що скажеш? – запитав Вістович, і не думаючи відставляти філіжанку.
Лікар знизав плечима.
– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударів ножем. Швидше за все, вона й не зрозуміла, що сталося. Є одна цікава деталь. На спині сліди наче від батога…
Комісар наблизився до тіла й обережно повернув
