Потім заворушився.
– Пусти, донечко, – захрипів він з-під її ліктя. – Придушиш мене. Ослаб.
Нюра поквапно відпустила його, посадила на лаві, поглянула йому в лице і знову заплакала, тепер вже уголос.
– Папаня, любий папаня, – приказувала вона, – що ж із вами учинила війна ця проклята!
– Люди, дочко, страшніш війни, – тихо проказав батько, заплющуючи очі від слабкості.
Вона спустилася в льох, навпомацки набрала картоплі, покращої, помила, наповнила казанок, засунула в піч.
Батько спав, поклавши голову на руки.
У сусідній кімнаті Вадик тягав на мотузочку калошу, пихтів і гудів – зображав паровоза. Вона попросила його гудіти трохи тихіше і побігла з сумкою своєю по селу.
Повернувшись, ще знадвору почула шум, штовхнула двері, побачила: казанок вивернутий на стіл, вода вилилась, картоплини розсипались по столу, батько їх хапає, жадібно заковтує і, не прожувавши одну, запихає до рота другу.
– Олексію Івановичу, – квоктала над ним Олімпіада Петрівна, – та що ж це ви таке робите? Та хіба ж так можна? Анно Олексіївно, одніміть у нього картоплю, у нього ж буде заворот кишок.
Нюра кинулась до батька, потягла його за плечі:
– Папаня, що ви! Нащо ж так? Пождіть, я зараз миску дам, олії вам принесу.
Вона відтягувала його від столу, а він, будучи сам не свій, виривався, хапав картоплю, тяг до рота, гарчав, цмокав губами, зазирнув у порожній казанок, понишпорив ще в ньому руками і одвалився на лаву заспокоєний.
Увечері Нюра засвітила лампу, стала стелитися. Батькові уступила піч, а собі накидала шмаття на лаву. Олімпіада Петрівна одізвала Нюру набік, зашептала трагічно:
– Анно Олексіївно, я вас дуже прошу. Зробіть щось із його одежею. Так же ж не можна, неможливо дивитися, у нас же мала дитина.
– Я не дотямлю, про що ви? – ввічливо посміхнулася Нюра.
– Невже не бачите? – сплеснула руками квартирантка. – Та вона ж зараз поповзе. – Тут вона вказала на шинелю, що висіла на гвіздку. Нюра піднесла лампу і відсахнулась: шинеля була вкрита суцільним шаром білих ворушких вошей, наче зіткана була з них. Нюра в житті такого не бачила. Зажмурившись, вона схопила шинелю двома пальцями, винесла, кинула на сніг біля ґанку. Повернулася, знайшла у скрині пару білизни, що зосталася од Чонкіна, дала батькові. Те, що він скинув із себе, також спершу винесла на мороз, а потім до трьох ночі кип’ятила у великому казані. Заснувши усього на крихту, ще затемна розпалила лазню, нажарила її так, що колоди стали потріскувати, виділяти смолу і запахли літом і лісом. А поки топила, настав новий день, знову тихий, сонячний і морозний. Пішла за батьком, притягла його, він ледве пересував ноги.
У лазні стояли дві діжки – одна з гарячою водою, друга з холодною – і поруч розбухле і чорне від років дерев’яне цеберко. Нюра наплескала в цеберко ковшом води, розмішала рукою, повернулась до батька:
– Роздягайтесь,
