– 2 грн.
Долар – 1 грн 80 коп.
Квартплата – 70–80 грн.
Зарплатня (на радіо) – 160 грн.
До речі, навіть і ці гроші не видавали по два місяці.
У коридорах, зустрічаючи одне одного, люди передусім виголошували «коронне» вітання: «Що чути сьогодні?!» і чудово розуміли, що йдеться про зарплатню.
Переповідали страшні чутки про самотніх матерів, що вкоротили собі віку та про пенсіонерів, які померли від інфаркту, почувши звістку, що «грошей у касі немає і найближчим часом не буде». Морок, безвихідь, отупіння… (О, нехай хоч хтось із тих, хто перебував тоді у високих кабінетах, спробує закинути мені, що я «згущую фарби»!)
Але була й одна перевага: опівдні ти міг бути вільним! Записав передачу, «звів» її воєдино (тобто «підчистив» затинання, кректання та бекання – своє та гостя, поєднав це все із музикою, здав до ВТК для ефіру) і – гуляй, Васю!
Щоправда, «гуляти» було ні на що. Хоча чоловіки примудрялися вже зранку ходити під легеньким хмільним кайфом.
…одного разу ось у цій «творчій атмосфері» ми з колегою повели таку розмову:
– Ох, мені б зарплату хоча б п’ятсот гривень… – мрійливо зітхнула вона.
– Та ти шо-о-о?!! – обурилась я «нечєловєческим» вимогам. – Я б обійшлася і трьома сотнями. Тільки де її знайти, таку роботу? Мабуть, такого не може бути…
– Може! – у свою чергу обурилася колега. – Наприклад, у великих газетах чи в глянцевих журналах!
– Та хто нас туди візьме? – зітхнула я.
– Так… – згодилася колега. – Там, мабуть, ТАКІ БАБИ працюють! І всі – свої, всі – «блатні»!
Забігаючи наперед, скажу, що ця мила жінка досі працює на тому самому місці, де й відбулася ця розмова…
Але вона якось розбурхала мою занурену в тоскне буття душу.
Непомітним, ледь чутним перемиканням важеля мої думки потекли в іншому напрямі. До цього перемикання я:
– свято вірила тому інститутові, який гордо іменується «держава»;
– сподівалася, що «багатий вуйко», від котрого залежить, чи куплю я сьогодні півкіло сосисок, врешті розчулиться і дасть наказ виплатити такій-то і такій-то її законні 160 гривень;
– була переконана, що хтось щось мені винен (наприклад, сантехнік має полагодити кран, а лікар вилікувати. І все це – без жодних дотацій з мого боку)…
Одне слово, типова совдепівська ментальність.
А тут ще й кіно підігналося. «Розвіяні вітром».
Тоді воно вперше демонструвалося по телебаченню. Книгу я не читала і не читатиму – просто повірю на слово тим жінкам, для яких цей роман – друга Біблія, а от кіно мені сподобалося. Відсиділа перед екраном, що пломенів вогнем війни та пристрасті, належні пару годин і, миючи посуд, раптом згадала один епізод…
Стоїть Скарлетт посеред чорного поля, гризе гнилу морквинку, а потім випростовується і каже: «Я вкраду, вб’ю, збрешу, але – присягаюсь! – я більше не голодуватиму!» І руде небо палає за її
