нас на останні збори, головний редактор попросив вибачення у громади, жіноча частина якої похлюпала носами, а чоловіча – стиснула кулаки. Редактор доповів, що йому пощастило вибити грошову компенсацію за місяці вимушеного простою і зараз нам її видадуть у касі. До речі, два останніх фактори – вибачення і гроші – дуже підняли рейтинг нашого керівництва в наших очах (потім багато хто з колег працювали під їхнім керівництвом і далі). Адже буває, що журналістів викидають на вулицю просто так, без усяких пояснень, а тим паче – грошової компенсації.
Ми обмінялися телефонами, поплакали, чоловіки – напилися. Охорона запломбувала кабінети.
Так 150 людей лишилися на вулиці. Для кожного це означало, що нині він має… 149 конкурентів, котрі кинуться по всіх редакціях міста в пошуках роботи.
…починалося неймовірно спекотне літо. У чоловіка була зламана нога – одночасно в двох місцях, доньку треба було вивозити кудись на відпочинок, а я сиділа вдома й вирішувала питання: що робити? Тоді я ще гадки не мала про розсилку «резюме», як це робили інші нормальні люди. Дві-три статті я продала в якусь газетку. Отримала по 15 гривень…
(Розповідь про те, як я два тижні слухняно ходила на телебачення – варто пропустити. Мені нудно писати про це. Там я побачила справжніх небожителів, отруєних червоним оком камери. Відтоді люблю і шаную тих, хто не піддався гіпнозу масової любові, яка минає, щойно тебе виганяють з ефіру. Таких багато. Можливо, пізніше вони з’являться в моїх розповідях… Одне слово, я побачила там дикий бедлам із вічним запитанням: «Що знімаємо сьогодні ввечері?» Швидше за все, я потрапила «не туди», не в ту команду… Попри це, все пов’язане із візуалізацією думок приваблює мене й досі.)
…одного разу я практично впала у відчай, тобто розслабилась і плюнула на небожителів з височезної споруди телецентру, що в народі зветься олівцем і, як каже моя подруга, дитяча письменниця Леся Воронина, «відпустила ситуацію». Як тільки це сталося – у квартирі пролунав дзвінок.
Явище доволі типове: щойно ти припиняєш борсатися, метушитися, битися головою об стіну, одне слово – здіймати хвилю, як течія виносить тебе на берег. Це просто закон природи.
Мені зателефонували з того самого журналу «Н».
– Як ваші справи? Ви ще не знайшли роботу? – запитали мене (чутки про розвал «ВВ» стали в місті притчею во язицех).
– Поки що думаю, обираю… – гордовито відповіла я, потираючи лоба, яким нещодавно стукала об стіну.
– Тоді ми готові зробити вам пропозицію, від якої ви не зможете відмовитись!
Ця фраза пролунала, як у кіно. До речі, це благодатна фраза: її приємно вимовляти і приємно чути. Вона сповнена респектабельності й упевненості. Її не виголошують, пропонуючи мити під’їзди…
Так я потрапила з розбитого човна – на бал. Мені запропонували очолити відділ.
Головний редактор та її заступниця Іра розгорнули переді мною журнал, немов кольорову абетку перед Буратіно:
– Ваша
