– торба й палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!
Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:
– Та, коли так, то ідіть же собі, куди хочете, і не показуйтеся мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!
А дідові це байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки та й пішов з нею у світ за жебраним хлібом.
Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був того царевича, а її мужа, батько. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже:
– Це мого діда і прадіда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.
Живуть вони так день за днем. А він все рано встане, торби на плечі та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповів батьку все, як йому вдалася штука і яка добра жінка із тієї царівни зробилася, як його слухає і любить. Старий цар так утішився, що й годі! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи пишуть до усіх царів і королів, щоб з'їжджалися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цілім місті ідуть.
Отже ж, одного вечора приходить царевич до своєї халупи, до жінки, приносить трохи хліба, але мало. Вона дає йому якусь юшку, він того не хоче їсти.
– Чому ти що ліпшого не звариш? – до неї.
– Та звідки я візьму ліпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер із заробітками, та й не звикла я до того.
– Ну, постій, нараджу я тобі зарібок, – каже він. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі питва, чарок і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!
– Добре.
Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить в хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до сво'іх вояків і каже кільком:
– Там на краю міста шинкарка торгує, ідіть і наробіть їй збитків!
Тим лиш подавай таке! Пішли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік вечором, а вона сидить та й плаче.
– Що тобі? – питає він.
– Та от, – каже вона, – якісь тут жовніри прийшли, посуд побили і не заплатили нічого.
– Ну, кепська з тебе шинкарка, – каже він, – але не бійся, я вже зумію позбутися злиднів. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі ще за решту куплю горшків, сядеш собі в місті та й будеш продавати.
– Добре.
А раненько він знов побіг, наказав кільком воякам сісти на коней і наробити тій гончарці збитків. Ті – на коней, їдуть ніби повз неї, – аж тут один за іншим вдаряє коня – ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.
Вечором приходить той додому, а жінка плаче.
– Що тобі? – питає він.
– Та от, – розповідає вона, – нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їхні сполошились – всі горшки перетовкли.
– Ну, ну, – каже він, – не плач, якось-то буде. А от я тобі пораджу інший
