чернецтво і став ректором школи Київського богоявленського братства. В 1624 р. переселився до м. Любліна, де був проповідником при місцевому братстві, а в 1625-му перейшов в унію і до 1639 р. завідував Лубенською архімандріею. Помер католицьким священиком у Кракові. Автор полемічних творів та поетичної книги «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», виданої в Києві 1622 р. (Поезії, що подається, переклав В. Крекотень [5])
Коли козацьку мужність королі пізнали,
То рицаря отсього їм за герб признали,
Котрий готовий завжди вітчизні служити,
Життя за її волю своє положити…
Любов великим жалем нам душі покрила,
Коли смерть того мужа від нас оддалила,
Котрого мужність знали геть усі усюди,
Татари, турки навіть і північні люди.
Не раз громив оршаки[6] орд хижих татарських,
Стаючи на дорозі в звитягах рицарських.
Проти полків турецьких умів мужньо стати,
Із силою малою вовків розігнати.
Хто б хотів достатньо тут справи описати
Конашевича Петра і на світ подати,
Мав би той у грецького поета Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена,
Котрі греків своїх честь і воєнну славу
Описали доладу, маючи підставу.
Та нас трудно з ними в тій вправності рівняти,
Ми в науках праць таких не хотіли мати.
Хоч у нас і простий ритм, годі промовчати,
Того мужа гідності станем величати.
А найперше про його рід і виховання
І у молодих літах у школах навчання.
У перемиських краях, на самім Підгір'ї
Народився він і ріс в православній вірі.
Потім у Острог пішов для наук поштивих,
Розквітали котрі там за благочестивих
Тих княжат, котрі й самі науки любили
І маєтностей своїх для шкіл не жаліли,
Аби молодь до наук бралась неліниво,
Церкві нашій і Русі на духовне жниво.
Боже, дай, щоб школи ті далі протривали
І хвалу тобі нехай завжди б помножали.
Конашевич славний, там немалий час живши,
У слов'янському письмі вправності навикши,
Почуваючи в собі здібність воювати,
За пороги поспішив, щоб козакувати.
І між рицарями там, живучи час довгий,
Вміння рицарське довів, ставши під корогви.
Військо гетьманом його за оте обрало,
Турків з ним і татарву мужньо побивало.
В час свого гетьманства взяв місто кримське Кафу,
Що аж сам султан зазнав немалого страху.
Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,
Каторги одні спалив, інші потопив.
Із неволі безліч він християн звільнив,
Бог його і воїнство в тім благословив.
За найбільшу рицар в нас має нагороду,
Як з неволі визволя бранців на свободу.
І за те йому гріхи бог всі одпускає,
А по смерті він його в небі поміщає.
Дізнавав
© С. Д. Попель, О. В. Крекотень, правонаступники В. І. Крекотеня, переклад українською, 2013
Оршаки – юрби, зграї.
