не в цьому мораль моєї історії: розповідаючи її, я мав на увазі зображувати поведінку суспільства в усій цій справі. – Бо ви маєте знати, що, доки таке пояснення зробило б священикові честь, – жодна жива душа до нього не додумалася: – вороги його, я вважаю, не бажали, а друзі не могли. – Але варто було йому тільки взяти участь у клопотах про допомогу повитусі та заплатити мита за право займатися практикою, – як уся таємниця вийшла назовні; всі коні, яких він утратив, та на додаток до них іще двоє коней, яких він ніколи не втрачав, і також усі обставини їх загибелі тепер стали відомими чисто всі й чітко пригадувалися. – Чутка про це поширилась, як грецький вогонь. – «У священика напад колишньої гордості; він знову збирається кататися на хорошому коні; а якщо це так, то ясно як день, що вже в перший рік він десятиразово покриє всі витрати з оплати патенту; – кожне може тепер судити, з якими намірами зробив він цю добру справу».
Які були його сподівання при здійсненні як цього, так і всіх інших справ його життя – або, вірніше, якої були про це гадки інші люди – ось думка, яка наполегливо трималася в його власному мозку і дуже часто порушувала його спокій, коли він потребував міцного сну.
Років десять тому героєві нашому пощастило позбутися всяких тривог із цього приводу, – якраз стільки ж часу минуло відколи він покинув свою парафію, – а разом із нею й цей світ, – і з’явився дати звіт судді, на рішення якого у нього не буде ніяких причин скаржитися.
Але над справами деяких людей тяжіє якийсь фатум. Хоч як старайся, а вони завжди проходять крізь певне середовище, яке настільки їх заломлює та спотворює істинний їх напрям, – що при всьому праві на вдячність, на яку заслуговує прямодушність, люди ці все-таки вимушені жити й померти, не отримавши її.
Сумним прикладом цієї істини був наш священик. Але щоб дізнатись, яким чином це сталось – і дістати для себе урок із отриманого знання, вам обов’язково треба прочитати два наступні розділи, в яких міститься нарис його життя та суджень, що укладає ясну мораль. – Коли з цим буде покінчено, ми маємо намір продовжувати розповідь про повитуху, якщо нас ніщо не зупинить по дорозі.
Розділ XІ
Йорик було ім’я священика, і, що найприкметніше, як видно з дуже старовинної грамоти про його рід, що написана на міцному пергаменті й досі прекрасно збереглась, ім’я це писалося так само протягом майже – я трохи не сказав, дев’ятисот років, – але я не підриватиму довіри до себе, повідомляючи таку неймовірну, хоча й безперечну істину, – і тому задовольняюся твердженням, – що воно писалося так само, без щонайменшої зміни або перестановки хоч би однієї літери, з незапам’ятних часів; а я б цього не наважився сказати про половину кращих імен нашого королівства, які з плином років зазнавали зазвичай стільки ж негараздів і змін, як і їх власники. – Відбувалося це від гордості чи від сорому (зазначених власників)? – По правді кажучи, я гадаю, що іноді від гордості, а іноді від сорому, залежно
