подумала, що вже ніколи їй не чесати бабусиного волосся, а потім помітила, що на шиї у неї немає намиста з коралями й дукачами. Бабуня Надя дивилася на світ погаслими очима, але ще вловила той Лізин погляд (що немає намиста), бо раптом тихо заплакала.
Ідучи за бабусиною труною, Ліза вже знала, що в Гурбулеві ховають дружину отамана Соколовського.
А тепер його син Євген Соколовський, низько припадаючи на ногу та опираючись на костур (покалічили в Магадані), спроквола човгав на свій куток Лапаївку, де біля їхніх воріт стояла чорна цибата «Волга».
Чужих було двоє. Розмовляли з тією показною чемністю, як це вміють тільки вони. Більше розпитував той, що назвався Іваном Івановичем, а другий розглядав старі фотографії на стіні.
– Ми не маємо до вас ніяких претензій, Євгене Васильовичу. Навпаки, вважаємо, що як інвалід ви могли б перейти на кращу роботу. Наприклад, комірником…
Колись вони теж обіцяли йому золоті гори. Тоді, як підлітком переховувався у гробниці на польському цвинтарі біля костелу. Гробниця була йому хатою, там він спав між двома холодними домовинами. Вистежили, впіймали й запропонували поїхати до Москви. Ти ж хочеш побачити Москву? Там тебе вивчать, дадуть роботу, житимеш у теплій квартирі, а не на цвинтарі, як бандит.
– Я не бандит, – сказав він. І потім ще не раз повторював ці слова: – Я не бандит.
Замість Москви його завезли на Північ, здали до дитячого притулку й почекали, поки стане повнолітнім, аби за всією суворістю закону посадити за колючий дріт.
І тепер, дивлячись у відразливо чемне лице опера, Євген Соколовський спитав:
– Чого вам треба? Я не бандит, – у його очах майнула якась чудна посмішка.
– Ніхто не каже, що ви бандит, Євгене Васильовичу. Зі сталінщиною покінчено, тепер інші часи, діти за батьків не відповідають. Але ви отримали листа з Інюрколегії. Хтось цікавиться вами за кордоном і, видно, хоче допомогти вам матеріально. Хто б то міг бути, Євгене Васильовичу?
– Вам про це краще знати, – сказав він. – Хіба ви того листа не читали?
– Я – ні, – похитав головою Іван Іванович.
– І я не читав.
– Їздили по листа аж у Черняхів – і не читали?
– А навіщо? – чудно всміхнувся Соколовський. – Навіщо, скажіть мені, зайвий клопіт на голову?
– Ну, цікаво ж.
– А ви не знаєте, що буває з цікавими?
– Тоді покажіть мені того листа, – попросив Іван Іванович.
– Нема його.
– Як то нема?
– Я його вкинув у піч. Спалив одразу, як приніс додому. Щоб не спокушатися.
– Дивний ви чоловік, Євгене Васильовичу.
– Спалили – то ваше право, – раптом озвався той, що розглядав фотографії на стінах. – А чи не збереглося у вас часом карточки вашої тітоньки… Олександри?
– Ні, – сказав Євген Васильович. –
