на паперівках можу прожити цілий день, – сказала Маруся.
– А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.
Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:
– Яка ваша улюблена страва?
– Яка є, – сказав Мирон. – Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром з’їли цілого віслюка.
– За раз?
– Ні, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до білого скелета.
– Де це було?
– В Альпах.
– Розкажіть, – попросила вона.
– Про віслюка? – він усміхнувся самими очима.
– Ні, про Альпи.
– Нічого цікавого.
– Не вірю, – сказала вона.
– Ми стояли на Монте-Банато. На такій висоті, де орли мостять гнізда. Там, коли вибухає стрільно, його грім цілий день перекочується від гори до гори, від скелі до скелі. І тоді здається, що ці гори ось-ось обваляться і ти провалишся разом з ними в самісіньке пекло.
– Страшно? – спитала Маруся.
– Страшно, – сказав він. – Але я був жовніром, мене послали. А як… ви?
– Що я?
– Вам не страшно?
– Буває, – сказала вона. – Одного разу, коли я ночувала в скирті, мені в пазуху залізла миша. Я наробила такого вереску, що підняла на сполох усіх козаків.
Мирон виразно побачив ту мишу. Як вона залазить їй у пазуху.
– Жартуєте, – сказав він. – Я не про те. Чому ви, юна дівчина, пішли на війну?
Вона помовчала, потім сказала:
– У мене не було вибору.
9
Василь Соколовський мстив за брата жорстоко. Через кілька днів він пішов з козаками на Радомишль, куди якраз прибула свіжа червоноармійська частина для боротьби з повстанцями. Василь вирішив не чекати большевиків у Горбулеві, а сам пішов до них у гості. Зібрав тисячу козаків, оголосив, що вони тепер бригада імені Дмитра Соколовського й повинні вшанувати батька-отамана в повітовому Радомишлі.
Такого побоїща місто ще не знало. Соколовці винищили до ноги залогу, розтрощили свіжу червоноармійську частину й перемолотили все, що тхнуло большевиками. Кому вдалося вирватися за місто, там його привітали кулеметники Тимоша Корча. Сотні й сотні трупів валялися на вулицях, по городах, купами лежали в ровах. Після того в Радомишлі довго не чути було людських голосів, тільки моторошно завивали собаки та крякало вороння, яке чорними хмарами затуляло небо. Уночі пугикали сичі, вулицями міста гасали вовчі зграї і нишпорили голодні лиси.
Розігрітий удачею, Василь провітрив від большевицького смороду Потіївку, Черняхів і збирався йти на Коростень, аж раптом йому передали, що з ним хоче зустрітися Симон Петлюра. Треба вирушати залізницею на Вінницю.
В останню хвилину попросилася поїхати з ним сестра Саша. Вона була вже не тільки розвідницею і зв’язковою, але й показала себе в бою. Мала зірке око, тверду руку в стрільбі, хвацько трималася в сідлі.
– Візьми мене за ад’ютанта, –
