та дитячий.
– Дякую, тату! – Варя вже приміряла обновку. – Як на мене шиті! А ще й шнурочки є! Такі гарненькі!
– Носи на здоров’я! – мовив батько й задоволено усміхнувся. – Це ще не все. Ось вам із матір’ю по теплій хустині! – сказав він і подав дві великі вовняні картаті хустки.
– Навіщо ти мені купив? Краще б Олі подарував, – незлостиво дорікнула дружина, розглядаючи подарунок.
– І про Олю не забув! Точнісінько таку і їй прикупив. Хотів роздати подарунки на Різдво, а потім подумав: навіщо чекати? Надворі холоднеча, тож грійтеся, дівчатка мої, та батька не забувайте!
– Таке скажете, тату! Як ми можемо вас забути?!
– Усяке, доню, в житті буває, – зітхнув батько. – Михайлові нові валянки купив.
– А собі? – запитала Варя.
– Чи я для себе живу? Для вас, діти, для вас.
– Тату, а можна, я свої старі чобітки Ганнусі подарую? – обережно запитала Варя.
– Які ж вони старі? Вони ще добрі, навіть не латані, – сказав батько. – Одні намокнуть, тож можна буде інші взути.
– Варю, – у розмову втрутилася мати, – я розумію, що ти у нас щедра душа. Зізнайся, коню встигла підсунути грудку цукру?
– Невеличку грудочку, – зізналася Варя й зашарілася.
– І намисто червоне встигла подружці подарувати?
– Так, – Варя опустила голову й знов почервоніла.
– Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дівоча. Але ж чоботи – то зовсім інша річ. Це дорогий дарунок. Розумієш? Не можна весь світ обігріти, ти ж не сонце. І ми не такі багаті, щоб чоботи роздаровувати наліво й направо!
– Але ж я не комусь, а Ганнусі хотіла подарувати, – тихо мовила Варя. – Ми з нею виросли разом, вона мені як сестра.
– Хай батько своє слово скаже, – сказала мати. – Я проти.
– Тату, чого ти мовчиш? – Варя з надією подивилася на батька.
– Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розуміти, що чоботи не всі мають, бо то дорога річ.
– Тату, але у неї зовсім діряві чоботи!
– То нехай батько полагодить.
– Але… Але… – Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись сміливості, мовила: – Обіцяю, що більше нічого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусі, що віддам їх! І що ж мені тепер робити?!
– Погано, коли людина не є хазяїном свого слова, – відповів батько. – А ще гірше, коли надії не справджуються. Лише тому я дозволяю тобі зробити цей подарунок, але, затям собі, востаннє!
– Дякую! – аж просяяла дівчина, і в очах заблищали сльози. – А ось і Ганнуся! – скрикнула вона, кинувшись до вікна. – А я чую: хвіртка рипнула! Так і подумала, що то моя люба подружка! – весело щебетала дівчина. – Я піду?
– Лети вже, Ластівко, – усміхнувся у вуса Павло Серафимович.
А вже за мить у старій хаті Чорножукових дві подружки щебетали, сміялися та походжали у шкіряних чобітках.
Розділ
