кілька ковтків темно-коричневого настою трав. – Це зніме біль.
Улянида підвелася, пильно подивилася на присутніх, немов лише зараз побачила їх.
– Вона повинна до завтра лежати на спині на голих дошках, – сказала, дивлячись кудись повз присутніх. – У неї ушкоджена спина.
– Що?! – мати у відчаї сплеснула руками. – Вона пошкодила спину? Ходити буде?
– Дивіться, – Улянида повернулася до недужої. – Поворуши великим пальцем ноги. Бачите?
– Що ми повинні побачити? – тремтячим голосом спитала жінка.
– Пальці ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потім додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.
– Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!
Улянида ніби не чула її слів. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.
– Я проведу! – підхопився Іван.
– Не забудь віддячити жінці! – кинула йому навздогін теща. – Та не скупися, дай і сала, і яєць, і кришеників![6] – але Іван уже не чув.
Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись її підтримати, але Ольга чи то не любила сентиментів, чи не звикла до жалощів.
– Кажіть уже, чого прийшли, – звернулася вона до батьків.
Павло Серафимович коротко розповів про пораду Данила.
– Мої старі та й Іван миляться йти до колгоспу, – сказала на те Ольга. – Я ж не піду. Та й хто глядіти дітей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нікому не віддам. Це моє останнє слово.
– Відчуваю рідну кров, – задоволено мовив Павло Серафимович. Він уже хотів прощатися та йти, але вчасно похопився: – Мало не забув! Тут дітям гостинці, віддаси завтра, скажеш, що від діда та баби. А це тобі наш подарунок! – чоловік дістав з торбинки картату хустку.
– Дякую, – Ольга слабо всміхнулася. – Накрийте мене, бо щось морозить.
Зайшла Олеся, щоб посидіти біля матері.
– Ви йдіть, – сказала дівчина, – я побуду з мамою.
Надія поривалася залишитися на ніч або принаймні дочекатися Івана, але донька сказала:
– Залиште мене. Я хочу відпочити.
Тож Павло Серафимович кивнув дружині: ходімо! Він хотів навідатися ще до Михайла. Син найбільше його турбував. Якось Чорножукови трималися купи, а Михайло завжди був як відрізаний клапоть: сам по собі. Всі члени їхньої родини допомагали одне одному, підтримували чим могли, а син і допомоги не просив, і сам не квапився прийти. Ніби в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар він нікудишній, нема тієї жилки, що є в усіх близьких родичів. Чому він виріс такий? Виховувалися ж діти однаково, росли разом, на одній землі, а не став він справжнім хазяїном. На жаль.
Павло Серафимович віддав онукам гостинці, сів на лавку. Михайло навіть не запросив батьків до столу, одразу спитав:
– Прийшли мене вчити жити?
– А що мені тебе вчити? – Павло Серафимович
Тут: порізані й посушені шматочки яблук (
