прокидатися зранку. Мама не випускала його руки, вона, певно, відчувала його близьку смерть і хотіла набутися з ним, надихатися ним на все своє подальше самотнє життя. Здобуті мною півшапки веки дали сякий-такий пожиток на декілька днів.
Пригадую, як мати силкувалася обмити батька, як синюваті з перепою колгоспні гробарі волокли його з хати, ніби якийсь лантух. Піти за ним у його останню путь ніхто з нас уже не міг.
Де твоя нова хата, тату? Чи в тому неглибокому, нашвидкуруч виритому рові за селом? Таточку мій ріднесенький! Я ж тепер сирота в цьому великому злому світі! Таточку!
Я лежу на полу замість батька, на батьковому місці. Я не пам’ятаю, як померли баба й дід, знаю тільки, що їх уже немає. Я лежу й гнию: на спині, там, де лопатки, роз’їли шкіру багрянисто-червоні чиряки, глибокими вирвами – так, що палець можна встромити, – розгорнули тіло ледь не до кісток. Мої спухлі ноги вже не можуть утримати моє легесеньке тіло. Біля мене мати. Чорні вуглини її очей печуть, не дають мені заснути, поринути в солодке небуття. Вона десь ходила, щось принесла в брудній шматині – жменьку вареної гречки – і тепер намагається нагодувати мене.
Уже весна. Я ще живий… Я ще живий? Мати вблагала зарахувати її до колгоспу. Бідна моя мати, сіромашна Марія, чиє серце сім разів по сім пройняв меч болю, смерті й розпуки! Як вона цього домоглася? Плазувала перед своїми катами? Перед тими, хто грабував її родину, прирікав її діток на голодну смерть, зживав зі світу її чоловіка?
Згорьована Марія пече коржики з молодого споришу та лободи й годує нас, уцілілих (мене й Дарку), ходить у колгосп на роботу, а ночами, коли думає, що ми спимо, по-звірячому виє в кулак і здригається від німотного, здавленого плачу.
Кати! Ті, що були, і ті, що є: комуністи – нацисти – фашисти – гебісти – усі решта… Як вам спиться, напившись нашої крові, море якої розлилося широко по Вкраїні, хоч куди позирнеш, поглянеш? Ви не рогаті, не хвостаті, не казково потворні. Ви звичайні. Прості селюки, які зростали, як і годиться сільським дітям, переходячи з гусячого в телячий клас, любили влітку спати в коморі на сіні, а взимку – на печі в просі. Прості німчуки, які почули слово «нація» й намагалися випекти його тавром на спинах народів. Хто дав вам право вершити людські долі, морити нас голодною смертю, обливати свинцем і залізом, палити живцем і труїти газом? Посада? Партія? Клас? Нація?
Ця відчута тоді, ще в дитинстві, повторена тепер і тут, у Проскурові, беззахисна, принижена й скоцюрблена поза жертви (чи зашморг смерті, голодної, повільної, а чи націлена на тебе зброя – не має значення) і породжені нею страх, ненависть і лють. Так, лють! А як інакше? Зло завжди породжує до себе подібне! Саме так – вирвати, вигризти зубами все! Так само, як знищили все моє! Вибити зброю й націлити на ворога! Щоб уже не ти, а він у смертельних корчах… Але поки я беззбройний, одиниця з нашитим на рукаві номером (без імені й прізвища), і я не знаю, чим і як боротися за вільний світ. Вільний світ – довкола чи в мені – що це? Чи існує такий?
Мені було лише десять, а зараз
