людина.
– Отже, ось куди лежить наш шлях, – упівголоса промовив молодий чоловік.
– Як ти гадаєш, Коро, – запитала дівчина нерішуче, – чи не було б безпечніше їхати у супроводі військ, хоча їхня присутність є вкрай неприємною?
– Ви не знаєте звичаїв цих дикунів, Алісо, а тому й не підозрюєте, де треба шукати справжню небезпеку, – зауважив Гейворд. – Якщо і є у цій місцевості дикуни, то вони будуть, швидше за все, триматися поблизу військової колони. Шлях військ усім відомий, тим часом як наш – поки що є таємницею.
– Невже ми не можемо довіряти цьому чоловікові тільки тому, що його звичаї не схожі на наші, а колір його обличчя темніший за шкіру білих? – запитала Кора.
Аліса більше не вагалася й сміливо йшла за провідником. Гейворд дивився на Кору з неприхованим захватом та старанно розсував перед нею гілки дерев, що траплялися на шляху. Вони не взяли із собою слуг – застережні заходи, вжиті за порадою їхнього провідника для того, щоб було менше слідів…
Через незручність пересування вузькою стежкою всі розмови припинились. Але невдовзі вони увійшли під високе темне склепіння густого лісу, і тепер їхній шлях здавався менш стомливим.
Молодий офіцер розпочав був розмову з Корою, яка їхала за ним, але раптом почувся кінський тупіт, що змусив його зупинити свого коня. Приклад із майора взяло все товариство, воліючи дізнатися, в чому річ.
За мить вони помітили лоша, яке подібно до оленя жваво мчало через пні, а йому вслід з’явилася незграбна фігура чоловіка, змальованого нами у попередній главі. Він підганяв свою охлялу шкапу, щомиті його недолуге тіло то підіймалося на стременах і, через незвичайну довжину ніг, виростало до дивовижної висоти, то цілковито зменшувалося. Це все надавало чоловікові надзвичайно комічного вигляду.
Зморщечки на обличчі Гейворда поступово розгладилися, вустами пробігла усмішка. Аліса, не стримавшись, розсміялася, а в темних задумливих очах Кори з’явилася притаманна їй веселість, на час придушена через відомі події.
– Ви когось шукаєте? – запитав Гейворд, коли незнайомець наблизився до них. – Сподіваюся, ви не принесли поганих звісток?
– Звичайно, ні, – відповів той, залишаючи слухачам сумніви щодо того, на яке запитання він відповів. Трохи відсапнувши, додав:
– Я чув, що ви їдете до форту Вільям-Генрі, й оскільки я теж прямую туди, то, гадаю, гарне товариство буде приємним обом сторонам.
– Такий висновок є надто поспішним, – зауважив Гейворд. – Нас троє, а ви порадилися лише з одним собою.
– Погоджуюся, – сказав незнайомець. – Але головне – зрозуміти власне бажання, щоб потім утілити свої наміри. Ось чому я наздогнав вас.
– Якщо ви їдете до озера, то ви помилилися, – холодно промовив Гейворд. – Великий шлях, що туди веде, пролягає не менш як на півмилі позаду вас.
– Цілком слушно, – відповів незнайомець, аж ніяк не знітившись
