та сів на своє місце на деревині. – Це твої брати, Соколине Око. Поговори з ними.
– Що ж, я зроблю це чистою англійською мовою, відповісти якою не стидався б і сам король, – заявив мисливець. – Але поки що я нічого не бачу й не чую… А! Здається, це тріск сухого гілля та шум кроків. Так, ось вони вже їдуть. Боже, врятуй їх від ірокезів!
Глава IV
Не встиг мисливець закінчити фразу, як показався провідник маленького загону, що його наближення вловило сторожке вухо індіанця. Мандрівники повільно наближалися.
– Хто йде? – запитав мисливець, хапаючи рушницю. – Хто йде сюди, до звірів і небезпек пустелі?
– Віряни та друзі закону й короля, – відповів той, що їхав попереду всієї групи. – Люди, які від сходу сонця їдуть цим лісом без їжі та дуже стомлені подорожжю.
– Так ви заблукали, – перервав його мисливець, – і не знаєте, куди треба рухатися – ліворуч чи праворуч…
– Саме так. Чи не знаєте ви, як далеко звідси до королівського форту Вільям-Генрі?
– Ви так само далекі від справжнього шляху, як собака від дичини за озером Горикен. Вільям-Генрі! Якщо ви друзі короля та маєте зв’язок з його армією, то вам краще йти вниз по річці, до форту Едвард. Скажіть, чого вам треба Веббові, котрий засів там замість того, щоб рухатися вперед і загнати цього зухвалого француза назад у його лігво.
Перш аніж незнайомець зміг відповісти на таку несподівану пропозицію, з хащів виїхав другий вершник та, зупинившись попереду свого супутника, запитав:
– А як далеко ми перебуваємо від форту Едвард? Ми залишили його сьогодні вранці, щоб вирушити до озера.
– Отже, ви втратили розум, а тому й заблукали. Шлях, який туди веде, є так само широким, як і будь-яка вулиця в Лондоні.
– Ми не сперечатимемося про переваги цього шляху, – сказав Гейворд, усміхаючись. – Ми довірилися індіанцю, який хотів провести нас таємною стежкою, але й сам тепер загубив її.
– Індіанець заблукав у лісі! – Мисливець похитав головою. – Хіба таке можливе? Адже і сонце, яке вже опалило верховіття, і річище, і листок на кожному дереві оповідають йому, в якій частині неба запалає сьогодні вночі північна зірка. У лісах повно прокладених оленями стежок, які ведуть до струмків і солоних джерел. Усі вони добре відомі кожному… Та й дикі гуси ще не полетіли до Канади. Дивно, що індіанець заблукав між Горикеном та закрутом річки. Може, він мохок?
– З походження ні, хоча це плем’я прийняло його. Його батьківщина розташована трохи далі на північ, і він належить до індіанців, яких ви називаєте гуронами.
– Ось як! – вигукнули обидва супутники білого мисливця, що досі мовчки сиділи, але тепер скочили, із цікавістю прислухаючись до слів мандрівника.
– Гурон! – повторив мисливець та знову похитав головою. – Це плем’я крадіїв, і хоч би хто їх усиновив, із них нічого не вийде, окрім боягузів та волоцюг. Якщо ви довірилися одному з них, то я, зізнаюся, здивований, що з вами не сталося чогось гіршого.
– Стосовно
