те, ні інше. Принаймні він іде за нами.
– Я хотів би поглянути на нього хоч раз. Якщо він справжній ірокез, то я впізнаю його за шахрайською фізіономією й за розфарбуванням, – сказав мисливець, розсуваючи кущі та роблячи кілька кроків до того місця, де стояли обидві дівчини, котрі не без тривоги очікували на результат переговорів. За ними, притулившись до дерева, стояв індіанець, який цілком спокійно витримав допитливий погляд білого мисливця.
Задовольнивши свою цікавість, Соколине Око повернувся до Гейворда та на мить зупинився, щоб помилуватися вродою дівчат. Він відповів на посмішку Аліси та із зацікавленням поглянув на вчителя співу, що сидів на чадолюбній кобилі, в якої в цей час лоша ссало молоко.
– Минг завжди залишиться мингом, бо Бог створив його таким, і жодне інше плем’я не змінить його, – промовив він, звертаючись до Гейворда. – Якби ви були самі та погодилися б офірувати вовкам вашого благородного коня, я міг би провести вас до форту Едвард не більш як за годину ходьби, але з жінками це неможливо.
– Але чому? Вони, звичайно, втомилися, проте цілком можуть проїхати ще кілька миль.
– Це неможливо! – твердо повторив Соколине Око. – Я й милі не пройшов би з цим молодиком, нехай навіть мені б пообіцяли за це найкращу рушницю в колонії. У цих лісах повно ірокезів, а ваш мохок занадто добре знає, де їх знайти…
– Невже? – тихо запитав Гейворд. – Зізнаюся, в мене теж з’явилися сумніви, але я намагався приховати їх, щоб не турбувати своїх супутниць.
– Я з першого погляду впізнав у ньому ошуканця, – заявив мисливець. – Із цієї відстані я цілком можу всадити йому в ногу кулю і на цілий місяць відбити в нього бажання волочитися лісами. Проте якщо я підійду до нього зараз, він запідозрить недобре та чкурне зі швидкістю наполоханого оленя.
– Ні, тільки не це! Він, можливо, ні в чому не винен. Якби я був упевнений у його зраді…
– У шахрайстві ірокеза можна не сумніватися, – перебив Гейворда мисливець, здіймаючи рушницю.
– Зупиніться! – вигукнув Гейворд. – Треба придумати інший спосіб позбутися його.
Мисливець кивнув двом своїм супутникам. Ті підійшли до нього, і між ними зав’язалася розмова делаварською говіркою. Потім, відклавши вбік рушниці, індіанці розійшлися у протилежні боки та почали обережно заглиблюватися в хащі.
– Тепер ідіть до того шахрая, – сказав мисливець. – Могікани схоплять його, не зіпсувавши навіть його розфарбування.
– Ні, – гордо вимовив Гейворд, – я сам схоплю його.
– Що ви можете зробити, сидячи верхи на коні, проти індіанця, який легко ковзає серед дерев?
– Я можу зійти з коня.
– І ви гадаєте, що він чекатиме, доки ви зістрибнете на землю? Той, хто хоче мати справи з тубільцями, має діяти за індіанськими звичаями. Отже, йдіть та погомоніть із цим шахраєм, удайте, нібито ви вважаєте його за свого найкращого друга.
Гейворд, хоча й з огидою, вирішив дослухатися цієї поради. Тепер він цілком утямив, яка небезпека
