сивоголового старого гучний голос та довгі руки, – відповів хитрий індіанець, – проте хіба Лисиця почує його в лісі чи відчує його удари?!
– А що скажуть мохоки? Напевне вони зшиють йому спідницю та відправлять у вігвам до жінок, бо Магуа більше не зможе займатися чоловічою справою.
– Хитра Лисиця знає шлях до Великих Озер, де зможе відшукати могили своїх батьків.
– Досить, Магуа! Хіба ми не друзі? Навіщо нам сваритися? Мунро обіцяв тобі винагороду, якщо ти справдиш свою обіцянку. Я теж віддячу. Дай відпочинок своєму стомленому тілу, повечеряй. Не гайнуватимемо час на порожні балачки. Як тільки наші дами відпочинуть, ми продовжимо шлях.
– Блідолиці перетворюють себе на покірливих псів білих жінок. Коли жінки хочуть їсти, воїни кидають свої томагавки, щоб виконати їхнє бажання.
– Що ти кажеш, Хитра Лисице?
– Лисиця каже: «Добре».
– Ось і чудово! – вигукнув Гейворд. – Лисиця відпочине й на світанку віднайде шлях. – Юнак замовк, прислухаючись до тихого тріскотіння сухого гілляччя, проте одразу схаменувся та додав: – Ми маємо вирушити в путь досвіта, щоб не зустрітися з Монкальмом, який може відрізати нас від форту.
У цей час Магуа підвів голову, його ніздрі затремтіли, вуха, здавалося, витяглися, і він набув вигляду статуї, що зображала напружену увагу.
Гейворд, який пильно спостерігав за ним, недбало витягнув одну ногу зі стремені та поклав руку на покрівець із ведмежої шкури, де лежали його пістолети. Перебігливий погляд індіанця не давав змоги вгадати, до якого предмета звернено його увагу.
Поки молодий офіцер розмірковував, що йому робити, Хитра Лисиця обережно розпрямився. Гейворд відчув, що настав час діяти, та, зіскочивши з коня, вирішив схопити віроломного провідника. Щоб уникнути непотрібного галасу, він підійшов до індіанця та дружньо заговорив.
– Хитра Лисиця нічого не їсть. Його ріг порожній. Я подивлюся у своїх припасах, може, у мене знайдеться дещо…
Магуа простяг руку, щоб прийняти частування, не виказуючи жодного остраху. Проте тільки-но пальці Гейворда обережно торкнулися його оголеного ліктя, індіанець швидко відштовхнув їх від себе, пронизливо заволав та одним стрибком зник у хащах. Одразу потому з-за кущів вийшов Чингачгук і кинувся наздоганяти утікача. Ще за мить почувся гучний крик Ункаса, зблиснув вогник та всі почули постріл з мисливської рушниці.
Глава V
Раптова втеча провідника й дикі крики його переслідувачів на якусь мить приголомшили Гейворда. Але потім він поспішив навздогін за утікачем. Пробігши лише близько ста кроків, майор наштовхнувся на індіанців і мисливця, які поверталися назад.
– Чому ви відмовилися від переслідування? – закричав він. – Шахрай, мабуть, переховується десь у кущах. Ми не можемо бути впевненими у власній безпеці, доки він на волі.
– Хіба хмара може наздогнати вітер? – заперечив мисливець. – Я чув, як це чортеня, ніби змія, прослизнуло по сухому листю,
