уживав англійську мову, якою ледве міг спілкуватися, проте доволі зрозуміло, і його низький приємний голос звучав так мелодійно, що обидві дівчини захоплено й здивовано милувалися ним.
Тим часом Чингачгук залишався вкрай серйозним. Він сидів близько до вогню, так що присутні побачили нарешті справжній вираз його обличчя, що проступав крізь бойову розмальовку, яка наганяла жах. Сестри помітили велику схожість батька із сином, з тією лише різницею, яку накладають роки та життєві турботи. Дикий вираз обличчя старого індіанця пом’якшав, і від нього віяло спокоєм та впевненістю у своїх силах.
На відміну від Чингачгука, мисливець, схоже, не знав спокою. Він досхочу їв і пив із таким апетитом, якому, здавалося, не могла б завадити навіть думка про близьку небезпеку, проте пильність не залишала його ні на мить. Кілька разів фляга чи кавалок печені зупинялись біля його рота, і він прислухався до віддаленого шурхоту, що видавався підозрілим. А оскільки за цими частими паузами ніколи не поставало ніякого зауваження, то невдовзі всі заспокоювалися.
– Ходіть-но сюди, друже, – звернувся Соколине Око наприкінці вечері до вчителя співів. – Спробуйте трохи оцього вина. Воно прожене сумні думки про лоша й надихне життям вашу душу. Я п’ю за нашу майбутню дружбу й сподіваюся, що шматок конини не стане причиною ворожнечі між нами. Вас як звати?
– Гамут, Давид Гамут, – відповів співак, зробивши великий ковток запропонованого йому пекучого напою.
– Гарне ім’я, – зауважив мисливець. – Я люблю такі імена, хоча у винахідливості щодо імен християни значно поступаються індіанцям. Я знав одного власника на ім’я Олександр, що означає захисник мужів, який не був здатним захистити навіть жінку, а його зла підступна дружина називалася Клеменція, що значить милостива. В індіанців не так, у них ім’я – справа честі й означає те, ким вони є насправді. Це, безумовно, не означає, що Чингачгук, ім’я якого перекладається як «Великий Змій», і справді був змієм, але він тихий і спритний, хитрий і розумний і вражає свого ворога саме тієї хвилини, коли той найменше очікує. А чим ви займаєтеся?
– Я викладаю мистецтво псалмоспіву.
– Як ви сказали?
– Так, я навчаю юнацтво в Коннектикуті духовного співу.
– Ви могли б знайти і краще заняття. Молоді бовдури й без того занадто багато співають і сміються, блукаючи лісами, хоча їм не завадило б сидіти, затамувавши подих, як лисиця в норі. Чи володієте ви томагавком або рушницею?
– Боронь Боже! Я ніколи не користувався цими вбивчими інструментами.
– Тоді, може, ви вмієте міряти землю абощо?
– Ні.
– У вас такі довгі ноги, що ви напевне іноді ходите передавати доручення генерала?
– Ніколи. Я дотримуюся свого священного покликання – викладаю духовну музику.
– Гм… Рідкісне покликання! – пробурмотів Соколине Око. – Хоча, друже, спів – ваш талант і придушувати його не можна, так само, як
