вухо, проте наразі я зрозумів, що помилявся.
– Може, це бойовий клич, що його застосовують воїни для залякування ворогів? – спокійно запитала Кора, тим часом як її сестра помітно розхвилювалася.
– Ні! Коли б ви хоч раз почули войовничий крик, то ніколи б не переплутали його з іншим. На відміну від інших, цей крик занадто страшний і зловісний.
– Ану, Ункасе, – звернувся Соколине Око до молодого індіанця делаварською говіркою, – чи видно наше світло крізь покривало?
Вислухавши відповідь Ункаса, мисливець повідомив, спантеличено похитавши головою:
– Зовні нічого не видно. Наше сховище повністю огорнуте мороком. Ходіть-но в дальню печеру й спробуйте заснути. Через кілька годин ви знову повинні бути на ногах, щоб вирушити у форт Едвард.
Кора прислухалась до цієї поради з таким спокоєм, що менш смілива Аліса змушена була зробити те саме. Водночас, вона все ж таки шепнула Гейвордові, щоб він супроводжував їх.
Гейворд захопив із собою палаючу скіпу, яка ледве освітила вузьку печеру, де їм довелося стати на ночівлю.
– Не залишайте нас самих, Дункане, – попросила Аліса. – Ми не заснемо в цьому страшному місці.
– Переконаймося спочатку в безпеці нашої фортеці, а потім поговоримо про відпочинок, – відповів Гейворд.
Пройшовши в найдальший кут печери, він підняв покривало і вдихнув свіже повітря водоспаду.
– Із цього боку природа спорудила нездоланну перепону, – вів далі Гейворд, показуючи рукою на вируючу воду, яка скочувалася крутим укосом.
– А оскільки з іншого боку є вірні люди, то я не бачу причини відмовитися від поради Соколиного Ока. Я впевнений, що Кора тієї самої думки.
– Кора може визнати справедливість ваших слів, але не в змозі прислухатися до поради, – відповіла старша сестра, сідаючи біля Аліси на ложе з гілок сасафраса.
– Крім цього жахливого крику є ще багато причин, які не дають заснути. Хіба ми можемо забути про те хвилювання, яке відчуває наш батько, знаючи, що ми перебуваємо у глушині серед стількох небезпек?
– Він – солдат і знає як багато в лісі сховищ.
– Він – батько і не може боротися із цим природним почуттям.
– Яким він був добрим до мене! – проговорила, ридаючи, Аліса. – Це було дуже егоїстично з нашого боку, Коро, погодитися на таку ризиковану поїздку.
– Можливо, але ми хотіли довести йому нашу любов і ніжність.
– Коли він дізнався про ваш приїзд у форт Едвард, – сказав Гейворд, – смуток у його серці боровся з батьківською любов’ю, хоча остання, підсилена тривалою розлукою, вийшла переможницею. «Дух моєї великодушної Кори веде їх сюди, – казав він, – і я не хочу протидіяти йому. Дай, Боже, щоб той, у чиїх руках честь нашого королівства, володів хоча б половиною такої душевної сили!»
– А про мене він не говорив, Гейворде? – ревниво спитала Аліса. – Невже він забув свою маленьку Ельсі?
