її підібрав. А хто така й звідки, не знаєш. Пожалів і підібрав. А ти, дівко, скажеш, що з роду Всеволода. Їхнє городище далеко, наші там мало кого знають. Скажеш, що по гриби пішла та й заблукала дуже.
– Навіщо мені брехати?
– Слухай, дурна! – знову в голосі Велимира задзвеніло залізо. – Ти тут чужа, і рід ваш проклятий для нас. А тому для твоєї ж небезпеки скажеш, що велів. І мовчи більше, не клич лиха!.. Болеславо! Голубо! – покликав він жінок.
Ті не примусили себе довго чекати, увійшли до хати і з цікавістю дивилися на Неждану.
– Прийміть її, – вказав Велимир на дівчину. – Дівка в нас поживе трохи. Люди будуть питати, хто така та звідки, скажете: Чеслав у лісі підібрав, заблукала… Ну, ви тут розбирайтеся, а ми з Чеславом підемо на берег човни подивимося. Кажуть, якийсь тріснув-продірявився. Ратибор з’явиться, нехай доганяє.
Велимир із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:
– Гарна дівка! – і, помовчавши, додав: – Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?
– Вистачило, – глухо відповів Чеслав.
– Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, – міркував уголос Велимир. – Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?
– Я обережний був…
– Обережний! Обережний!.. – передражнив сина Велимир. – Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..
Але Чеслава це не збентежило:
– Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, – йому самому хотілося вірити в це. – А дівок і раніше зазвичай крали.
– Крали… – думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. – Бачу, люба вона тобі, Чеславе…
– Люба…
– …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… – так само спокійно продовжував Велимир. – І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.
Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку – стримано та поважно:
– Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!
– Сміливий?! – вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: – Виконаєш волю мою й Роду нашого!
– Але й свою не дам зашморгом задушити!
– Щеня! Батька ослухатися здумав?!! – заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. – Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?
Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого
