щось страшне в лісі побачив, так із переляку язика проковтнув, – підтримали Зоряну подруги.
– Тож у вас язики без прив’язі. Ними б снопи молотити, – не витримав, ідучи якийсь час мовчки й терпляче зносячи глузування, Чеслав.
Ох, краще б він мовчав!
– Дивися, заговорив! Та як споро! Сказав, що вивірці в око стрелив, – загаласували всі разом.
– То хіба ж це він сам? Це йому Вітер проіржав, що нам відповісти.
– От-от. Вам тільки з моїм Вітром і змагатися в іржанні, реготухи, – знехотя відбивався юнак.
– Ой, він дуже сердитий нині. Мабуть, щось не вийшло в хлопця. Та й Вітер без поклажі повернувся. Певно, промахнулися, бідолахи.
– Хто б говорив, кикимори!
Чеслав із Вітром проїхали далі, а вслід їм іще довго не змовкали жарти й сміх.
Біля Великого білого каменя, до якого селяни приносили їжу, щоб умилостивити хазяїна й заступника їхнього городища, Чеслав помітив чудного Вишату. Хлопець безсоромно вечеряв тим, що призначалося духові.
– Еге-гей, єй, єй!.. Дай на конику покататися Вишаті! – побачивши Чеслава з Вітром, закричав той.
– Відчепись, Вишато, не до тебе нині, – відмахнувся від чудного, як від настирливої мухи, Чеслав.
– Ну дай, Вишата вміє на конику скакати, – ішов за ним і канючив хлопець.
– Утомився мій коник. Сил у нього немає скакати, – терпляче пояснював Чеслав.
Йому не хотілося кривдити убогого.
– Ну й не треба. У Вишати свій коник є. Ще кращий за твого, – схопивши різочку із землі, хлопець осідлав її та, прилаштувавшись у хвіст Вітрові, «поїхав» за ними.
Проїхавши якусь частину шляху за Чеславом і його конем, Вишата раптом знову заволав:
– Еге-гей! Поганий твій кінь, не скаче зовсім. А ось мій, глянь, як скакати вміє! – Зробивши коло навкруги Чеслава та його коня, Вишата ще раз гикнув на все горло й «поскакав», вибрикуючи на лозині, геть, лише пил закурився з-під його ніг.
Нарешті Чеслав дістався свого дому. Він був більшим за інші, як і належало голові Роду. Складений із потемнілих від часу дубових колод, місцями біля землі порослих мохом, це все ще був міцний дім, у якому народилося, виросло, славно прожило й пішло до мертвих не одне покоління його пращурів. Як і колись, із дверей його курився дим від хатнього вогнища, а сам дім дивився на городище та його буття вузькими отворами-віконцями, прорубаними в стінах, щоб денне світло потрапляло в його затишне нутро.
Прив’язавши Вітра під навісом та кинувши йому свіжого сіна, Чеслав поквапився до дому. На порозі його зустріла Голуба.
– Повернувся…
– Їсти дай!
Голуба була дочкою бранки, яку колись давно привели в їхнє городище після сутички зі степовиками. Чужинка жила в городищі, допомагаючи громаді по господарству, виконуючи
