перебили всіх до одного й відстояли свої селища й житла. А коні, на яких прибули степовики, дісталися в нагороду найсміливішим і гідним…
Біля воріт городища Чеслава привітали сторожі.
– Що так рано? Сну не маєш?
Чеслав лише махнув у їхній бік рукою, доганяючи Вітра. А той уже був біля річки і, як ошпарений, влетів у тиху воду, піднявши хмару бризок. Чеслав поклав торбу на березі, швидко нарвав прибережної трави і, роздягнувшись, увійшов у воду. Підійшовши до коня, він почав хлюпати на нього водою й люто терти йому боки травою. Вітрові зовсім не сподобалися швидкість і напористість процедури, і він невдоволено зафиркав, перебираючи копитами.
– Стій, не балуй! – гримнув на нього Чеслав.
– Та ти, дивлюся, за кимось женешся, хлопче? – почулося з берега.
Чеслав і не помітив, коли й звідки з’явився Сокіл. Кошлата чуприна, розпатлані вуса й борода та отримана на полюванні рана, що перетинала його чоло й око, надавали йому лютого вигляду. Здавалося, що, проводячи багато часу в лісі, він і сам став схожий на звіра. Але тільки зовні. Сокіл посідав у громаді особливе, почесне місце. Він учив юнаків племені всіх премудростей життя в лісі, полювання, а також ратної справи, роблячи з них справжніх чоловіків – добувачів і захисників. Усе, що знав і вмів Чеслав, було заслугою Сокола.
– Довгих років тобі, Соколе! – приклавши руку до грудей і шанобливо уклонившись, привітав наставника хлопець.
– І тобі, Чеславе.
– Не очікував побачити тебе…
– А я люблю раненько росяною травичкою пройтися. Любо мені те, та й від хворостей різних береже, – поплескав себе по ногах Сокіл.
Тільки тепер Чеслав помітив, що штани Сокола підкочені до колін, а ноги – в росі.
– Тебе не було кілька днів… – Сокіл очікувально подивився на юнака.
Чеслав мовчав, сподіваючись, що тим обійдеться.
– Де пропадав? – не обійшлося.
– У лісі… Місця для лову… вишукував, – щоб не дивитися в очі Соколові, Чеслав знову почав терти боки Вітрові, але тепер уже абияк.
– Це добре, коли в молодця є гідне заняття, – посміхнувся у вуса Сокіл.
Чеслав знову не найшовся, що сказати.
– Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?
– Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, – і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.
– А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… – раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. – Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?
– Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.
– Голова в тебе
