вийшло ще кумедніше.
– Ой чи?! – зі сміхом перепитала Зоряна.
– А то?! – невдоволенню Кудряша не було меж.
Стріляти йому зовсім перехотілося.
– Не жіноча!.. Не жіноча!.. – Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. – Не жіноча!
– Чеславчику, дай-но свій лук! – задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.
– Ще чого! Не жіночого то розуму справа! – пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.
Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт – річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.
Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.
– А ти, Бориславе?.. Теж не даси? – підступилася дівчина до юнака.
Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.
– Тобі, Зоряно, що хочеш… – передав дівчині свій лук Борислав.
Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.
Дівчина пирснула від сміху:
– Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. – а пересміявшись, додала: – А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися – продуєш!..
– Та вже точно!.. – обурився Кудряш.
– Вишаточці теж лук потрібний! – заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.
А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:
– Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?
– Ніколи нині, – не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.
Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.
Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.
– Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, – сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.
Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби
