стілець зник. Мати затягла його на горище, щоб ніхто з чужих більше не сідав за їхній старий стіл. Самі вони, коли сідали їсти, приносили сюди дві дошки і клали їх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потім ще кілька разів приходили до них сов’єтські, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогість така! Навіть сісти ніде! – сказав якось один із них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому раніше пан жив!»
«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – відповів тому офіцерові батько Йонаса Вітас. «Правильно зробили!» – схвалив офіцер і пішов, так і не пояснивши мету свого візиту. А коли пішов він, батько Йонаса Вітас усміхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дізнався про це офіцер, може, і прогнав би Вітаса разом із дружиною і сином із дому кудись на Сибір. Але цього не сталося.
– Ну що, каструлю до бою! – з посмішкою на веснянкуватому обличчі заявив рудий Андрюс і, обвівши всіх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевіримо свою вдачу?
Чарки наповнилися напоєм бурштинового кольору.
Рената роздала ручки й аркуші паперу, вирвані з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своєму аркуші, згорнув його і кинув у каструлю.
– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за ніжку своєї чарочки. – За удачу!
Присутні за столом «торкнулися» один одного поглядами і пригубили тягучий, міцний бальзам.
– Я перша! – заявила Інґрида і тут же витягнула з каструлі згорнутий папірець. Поклала його біля себе на стіл, не розгортаючи.
Потім уже витягли по фанту і Клаудіюс, і Вітас із Ренатою, й Андрюс, і Барбора.
У вітальні раптово стало тихо. Тільки годинник на стінці – жартівливий, подарований Ренаті друзями шість років тому на повноліття, в якому стрілки рухалися порожнім циферблатом, а цифри, немов зірвавшись зі своїх місць, «лежали» внизу купою одна на одній, – тільки цей годинник своїм цоканням не давав тиші нагоди стати абсолютною. Але й гості, хоч і затамували подих, але довго так всидіти не могли, і тому мить кімнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючої врочистості.
Папірці зашелестіли. Хтось полегшено зітхнув. Здається, Андрюс.
– Клас! – захоплено прошепотіла Барбора.
Рената обернулася до Вітаса, який сидів поруч, і, всміхаючись, похитала грайливо головою.
– Це, – вона показала пальчиком на свій розгорнутий фант, – твоє місто! А моє – у тебе! Віддай!
Решта зі сміхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вітас обмінялися фантами.
– А ви що, різні написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледіти, що ж там було написано на їхніх фантах.
– Різні, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттєво! Важливо, що удача нам усміхнулася! Я навіть не вірила!
– Це ж ніяка не миттєва лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навіть я витягнув
