що все всередині Йонаса радіє, хоч він і намагається свою внутрішню радість утримати в рамках певних консервативних правил.
– Ти чого так вирядився? – не втрималася внучка.
– Ну, як же? Твій наречений у наш будинок переїхав! Хіба це не свято? До весілля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть і не вінчаються. А для мене це все одно, що на весілля прийти! Якщо ви не проти!
– Я не проти, – заявив Вітас. – Тоді й я причепурюся!
Він узяв із шафи свій костюм, сорочку і вийшов у спальню. Повернувся звідти вже зовсім інший – схожий на успішного адвоката – все з голочки і підкреслено дороге.
Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловіках, тоді підійшла до шафи, вийняла найкращу сукню – темно-синю з червоними квітами, черевички на високих підборах.
Картопля трохи охолола, але тепер вони сиділи справді як на весіллі. Тільки без гостей. Вітас розлив у чарочки бальзам. Дід Йонас витягнув і поклав поруч із виделкою праворуч від своєї глиняної миски окуляри з грубими лінзами.
– Ну що, злагода та любов? – спитав він, піднявши чарку.
Ренаті стало жарко. Якось дивно вона почувалася, ніби щось не так було цього вечора, ніби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дівчина обернулася до Вітаса, ніби чекаючи на допомогу, підтримку чи підказку. Вітас не помітив у її погляді неспокою. Дивився на її вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неї, поцілував. Підняв чарку, цокнувся з дідом і простягнув її Ренаті.
Весільна атмосфера, яку дід Йонас ще кілька разів спробував створити навколо вечері, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крізь сито. І звичайної бесіди підтримувати їм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось своє думав, і це «своє» не ставало спільним. Дід Йонас, коли скінчив говорити про весілля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не їсть майже нічого. Вітас пообіцяв уранці обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала і сказала, що з однієї з його веж весь Анікщяй побачити можна. Сказала, а потім уявила собі вираз обличчя Вітаса, якщо він нічого цікавого з висоти вежі в їхньому містечку не побачить. Тільки Вітас, здавалося, був усім задоволений, на його щоках п’яний рум’янець від бальзаму запашів. Сам він тільки підтакував або показував свій інтерес до слів діда чи Ренати. Їв, пив. Може, і думав про щось, але ділитися думками не поспішав. Тільки за чаєм раптом згадав, що в його дідуся на хуторі завжди мед був. Дід був пасічником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очі спалахнули.
– У мене також була пасіка, два десятки вуликів. Від мого батька Вітаса дісталася. Тільки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, і я не міг за ними доглядати, а в окрузі тоді саме бджолина хвороба завелася…
– Так, бджоли – це клопітно, – підтакнув Вітас. – А вашого батька, отже, також Вітасом звали?
– Так, як і тебе, – дід усміхнувся, забувши про давно загиблих бджіл. – Я син Вітаса, і ваші діти будуть дітьми Вітаса! Це добре!
У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім
