німець стверджує, що йому майже три з половиною сотні років. Каже, що народився на початку сімнадцятого століття, – на підтвердження своїх слів Валєра ткнув пальцем у дату, яка так товариша Микитенка насторожила в документах.
– Ну, але ж ти розумієш, що цього не може бути.
– Розумію.
Валєра знову повернувся до Фрая:
– Ви стверджуєте, що вам більше трьохсот років?
– Так.
– Коли вас взяли в полон, вас про це питали?
– Так.
– І це нікого не здивувало?
– Так, – втретє повторив німець.
Валєра спробував уявити, як радянські військові не дивуються тому, що полоненому більше трьох сотень років, і не повірив.
– Ну, добре, можливо, там усе писали автоматично, – знехотя погодився він, – але ми мусимо розібратися.
– Розбирайтеся, – зверхньо засміявся Фрай.
– Ану мовчати! – втрутилася товариш Микитенко, яка нічого не розуміла в їхній розмові, але цей сміх підказав їй, що німець наразі – господар становища.
Валєра зробив заспокійливий жест рукою, жінка всілася на місце, а Фрай замовк.
– Як можна було прожити триста з гаком років? – спитав він полоненого.
– Легко.
– Я не знаю більше таких людей.
– Я також.
– Як це вам вдалося? Та ще і зберегти, так би мовити, дуже пристойний товарний вигляд, – натякнув він на молоду зовнішність Фрая.
– Ви мені все одно не повірите.
– Ну, а ви спробуйте, я послухаю. – Валєра із солодкою кадебістською посмішкою наблизив своє обличчя до обличчя полоненого.
Герхард Фрай зазирнув йому в очі і спокійно промовив, не відриваючи погляду:
– Якби ти був німцем і жив у Кельні, ти би неодмінно знав прізвище Фрай. Ми – династія чаклунів. Мій дід умів робити такі речі, що порівняно з життям завдовжки у три століття це тобі здалося би дитячою забавкою. Його спалили за підозрою у співпраці з дияволом, між нами кажучи, підозра була правдива. Я, на жаль, не настільки могутній, бо дід мало чого встиг мене навчити, але забирати чужі душі і зберігати молодість тіла – раз плюнути. Якщо ти мені не віриш – пропоную зустрітися за сто років і поспілкуватися на цю тему.
– Ага, обов’язково. І що, ви безсмертний?
– Звісно, дурню. Я триста тридцять шостий рік живу, невже важко здогадатися?!
– Ага, ну добре. Зустрінемося через сто років.
Він відійшов від Фрая, сів за стіл до начальниці і, почавши копирсатися в документах, спитав її:
– Скажіть, він проходив психіатра?
– Так, ось довідка, – тицьнула йому якийсь папірець жінка.
– Чудово. Тут написано, що він здоровий.
– А що таке?
– Він мені тут зараз розповідав, що він чаклун і безсмертний. Як на мене – хоче відкараскатись від важкої праці. А отже…
– А отже, – підхопила його товариш Микитенко, – відправляємо
