у тім, що десь у квітні він купив у старого алкаша на привокзальному ринку дивну книгу. Там щось писалося про йогу, про медитації, про подорожі вглиб власної свідомості та за її межі. Дарма що Мефодію Задорожному щойно виповнилося десять років – він осилив цю книгу, щоправда, не до кінця усе зрозумівши. «Треба буде попрактикуватися», – вирішив Мефодій і наче застиг у передчутті літа.
Медитації давалися йому легко. Увесь червень батьки були десь у Словаччині чи Словенії, Кирило вдома майже не з’являвся, і часу на зосередження було більше ніж достатньо. Тиші – також.
Тиша виявилася не такою вже й густою та абсолютною. Лише тоді, коли Мефодій усе вимикав і замовкав, зосереджуючись, він починав чути купу сторонніх звуків, якісь стогони та зітхання, клацання, скрипи і кроки. Спершу це його лякало та напружувало, але згодом він звик. Іноді розмовляв навіть із голосом, який долинав до нього чи то з-під долівки, чи то з-за стін. Голос, на відміну від його батьків та брата, щиро цікавився думками Мефодія. Схоже, у нього з’явився друг.
Мефодій прокинувся, вмився, заварив собі чаю і випив аж дві чашки вприкуску з печивом, дивлячись на ранкове подвір’я. Було ледве по сьомій, брат кудись уже втік, забравши з собою майже цілу палку сухої ковбаси та пакет яблук. Мефодій прикинув, що він може приготувати собі на обід, та вирішив трохи помедитувати.
Увійшов до більшої з двох кімнат, усівся на підлогу перед величезним, на повен зріст, дзеркалом і, підібгавши ноги під себе, заплющив очі. Йому уявлялося тепле море і він, Мефодій Задорожний, на його узбережжі. Легкість пробиралася у тіло. У легені, в кінцівки, в голову. Хлопцеві стало тепло, під пальцями він відчув пісок, сипучий і приємний. Легкість заполонила його всього, і малому здавалося, що він тримається підлоги лише якимось дивом. У голові наростало мірне й приємне гудіння, тепле тло польоту. Мефодій уявив себе метеликом на піску, зробив пальцями обох рук легкий порух, наче відштовхуючись, – і тієї миті відчув, як тіло його підіймається в повітря.
Мефодію стало радісно, але водночас і страшно. Страх обрубав йому крила, вигнав із тіла легкість, і хлопець знову відчув тілом грубу підлогу.
Розплющив очі. У кімнаті стало помітно темніше, мов перед грозою. Мефодій не встиг навіть здивуватися тому, що потемнішало вже тоді, як ледь-ледь зійшло сонце, аж раптом помітив дещо на журнальному столику при дзеркалі. Там, на купі кольорових журналів, поруч із порожнім уже горнятком чаю, трохи похитувалася голова. З коротким білявим волоссям, із темними колами довкруж очей та розбитими окулярами на переніссі. Мефодій похолоднішав і позадкував, аж поки не вперся спиною в стіну. Стіна була тверда, холодна і несподівано гостра, наче в шипах. Мефодій від жаху заплющив очі, але жахіття не зникло – голова зловісно зареготала, вдихаючи повітря з дивним звуком, схожим чи то на різкі крики ворона, чи на шкрябання ножа по залізних воротах. Мефодій перелякано відкрив очі на цей сатанинський сміх і побачив, що голови на столі вже нема. Натомість
