щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.
– Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, – пожартувала дівчина.
– Ага, і тебе провести.
– Ти ба, який жевжик! – спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. – Ну, ходімо.
Поодинокі автомобілі підсвічували наші постаті фарами і заважали розмові шумом коліс. Проте між мною та Оксаною не було жодних бар’єрів, що зазвичай виникають між хлопцем і дівчиною на першому побаченні. У розмові ми торкнулись і студентського життя, і викладачів, і гуртожитків, і квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупників і сесії, словом, говорили про все на світі, аж поки не дійшли до старого ЦУМу.
– Мені на Шевченка.
Я повернувся в напрямку Городоцької, від якої починалася згадувана Оксаною вулиця.
– До Шевченка ще далеко.
– Я знаю. Для першого разу досить.
На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моєї щоки. А тоді розвернулась і пішла Городоцькою в напрямку церкви Святої Анни. Її тоненький силует щосекунди віддалявся, аж поки зовсім не зник за будинками. Коли дівчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицької площі, де знаходився мій теперішній дім.
День видався надто інтенсивним, запаси енергії танули на очах, організм потребував відновлення, і найбільше хотілося лягти на канапу й задерти ноги, та до неї ще слід було дістатися.
Спокій вечірнього міста став для мене панацеєю, і жага до відпочинку поступово змаліла. Натомість з’явився настрій почовгати львівською бруківкою, послухати шелестіння прадавніх кленів, помилуватися пам’ятками архітектури й позазирати в закутки старовинних двориків. Насиченість останніх днів допомогла забути про ворожіння і велосипед, що лишився на колишній квартирі, а також про плани на літо, складені ще взимку. Тоді я відзначав на карті місця, котрі збирався відвідати в пошуках артефактів. Усе це відійшло на задній план. Не забувався тільки лист із Личаківського кладовища – за першої-ліпшої нагоди я збирався навідати Шевченківське відділення РАЦСу.
У дворі о цій порі панувала темрява.
Із єдиного вікна, у котрому горіло світло, долинало тарахкання каструль і тарілок – хтось мив посуд. Решта вікон відбивали мерехтіння телевізорів або нічників. На балконі третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попіл, що летів червоними іскрами долу і згасав, не досягаючи землі. Із вікна Ельзи Олександрівни крізь наглухо затягнені штори прослизали дві
