style="font-size:15px;"> Ефекту несподіванки було досягнуто – я стояв як укопаний, боячись поворухнутися.
Тисячі думок кинулися зарядженими частинками, перетворюючи голову на експериментальний колайдер, але одна з цього безліку рвалася проти руху, кристалізуючи із загального хаосу слова ворожки: «люди», «небезпека», «знаки»… Раптом постать заговорила:
– Не бійтеся.
Зненацька стало ще темніше.
– Не бійтеся.
Я зрозумів, що затемнення спричинило зникнення світлової плями на підлозі, а не містична поява велетня.
– Як не боятися незнайомця, який підстерігає тебе в темряві?
– Вибачте, що налякав вас. Говоріть, будь ласка, тихіше, бо вона почує.
Його слова збили мене з пантелику, і я не зразу второпав, про кого йдеться.
– Хто «вона»?
– Ельза, ваша хазяйка.
– Ви знаєте, хто я і моя хазяйка?
Голос чужинця видався мені доволі приязним.
– Так, знаю. Чи можемо ми трішки відійти від дверей?
Прохання чоловіка дещо насторожило, і, схоже, він це відчув.
Його наступні слова мали на меті понизити ступінь моєї тривоги.
– Запевняю вас, вам нічого боятися. Мене звати Альберт. Я друг Ельзи.
Дивно, що людина, яка називає себе другом хазяйки, стоїть опівночі під її дверима й чатує в темноті невідомо на кого, але в мені прокинулася цікавість. Саме вона підбурила зробити крок уперед. Альберт зрозумів мій жест і першим почав спускатися сходами – ми, чоловіки, мовчки порозумілися.
Місяць уже піднявся так високо, що висів просто над двориком. Завдяки його сяйву я роздивився нічного візитера зі спини.
Він був такий високий, що я повністю ховався в тіні його майже двометрового тіла. Плечі були кремезні й широкі, наче розмах крил величезного птаха, голову вкривало біле волосся, що світилося в темряві, мов посипане фосфором. Альберт перетнув дворик і, минувши арку, рушив у напрямку монастиря Бернардинів, де в невеличкому скверику стояло кілька лавок. Я мовчки плівся за ним, ловлячи себе на думці, що проти нього виглядаю справжнім карликом. Нарешті чоловік присів на краєчок однієї з лав, жестом запрошуючи мене приєднатися.
– Дякую, я постою.
Відверто кажучи, зараз я понад усе на світі хотів би сісти, але, не тямлячи, про що йтиметься, вирішив постояти, на той випадок, якщо діалог буде з неприємних.
– Як я вже сказав, я друг Ельзи. Якщо можна, хотів би вас дещо попросити…
Поки Альберт говорив, я роздивлявся його. Із вигляду він мав десь за п’ятдесят. Масивні скули робили його лице дещо прямокутним, але воно гармоніювало з тілобудовою. Надбрівні дуги нависали над очима, мов круті береги, лінія ж носа виявилась абсолютно рівною. Більш детально роздивитись Альберта заважала темінь, тож я облишив цю справу й прислухався до нього.
Він
