пан Петро? Чи єсть надія? – питає в Шрама. – Візьміть мою опанчу та припніть міждо коней.
– Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, – каже понуро Шрам, – а в пана Петра єсть батько.
Та знявши з себе рясу і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, придержуючи.
– От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! – каже, йдучи позад його, старий батько. – Не судив тобі Бог заквітчатись смертними ранами за Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду!
Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура, – не пожаловав своєї саєтової опанчі,[94] як тут де не взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що сталось; не розпитували довго.
– Що це, – кажуть, – панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої ліки – зараз поставимо його на ноги.
Да, не дожидаючись довго, моргнули чорногорцеві, схопили Кирила Тура, один за плечі, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тії демони. Богдан Чорногор слідом за ними.
А Петра везли тихою ступою, з обережністю.
Сомко повів за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою ні слова йому не промовить.
Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха ще назустріч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяє коней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати!
А Шрам смутно привітав Череваниху:
– Бач, – каже, – нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало.
Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже:
– Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти сьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своєму віку доволі попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього діла здатна. Немов Господь нам і поможе!
Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища, а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому значних козаків до себе в гості.
Тоді Череваниха з Лесею поїхали попереду, щоб усе дома як слід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже чи дуже, чи ні клопоталась у Хмарищі Череваниха, щоб заготовити ліжко недужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжкові перину, убрала сволок[95] свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра. Гості Череваневі пили, їли, бенкетовали в Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактовала; а в Лесі тілько було й роботи, що копати коріння, варити зілля да сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.
