з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось.
II
Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає – у Череваня щось іграє.
– Е, да се в вас і бандура!
– І бандура, – каже Василь Невольник, – та ще чия бандура!
– Так се в вас Божий Чоловік? – спитав тоді Шрам.
– А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.
Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки – так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.
Гляне Шрам – аж сидять на траві під липою і Божий Чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим Чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.
Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:
Ой настала жаль-туга да по всій Україні…
Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки – як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.
Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в Божого Чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.
Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:
– Бгатику, – каже (бо трохи картавив), – чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого Чоловіка?
Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.
Божий Чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.
– Бувай же, – каже, – здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов за козакованнє.
А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, похитуючи головою.
– Боже, – каже, – правий, Боже правий, єсть на світі такі люде!
– Яким же, бгате, оце случаєм? – питає зараз Черевань.
Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у Божого Чоловіка:
– А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?
– В
