почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжю. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть…
– Ну, що ж із сього? – ізнов-таки спитав понуро Шрам.
– А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
– Іванця! – аж скрикнули всі у одно слово.
– Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, – додав Божий Чоловік, – тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.
– Сила небесная! – закричав, ухопившись за голову, Шрам. – Так се його зовуть запорожці гетьманом?
– Його, панотче, його самого!
– Боже правий, Боже правий! – сказав Василь Невольник. – Переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
А Черевань тілько сміявся:
– Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вво сні такого дива не снилось нікому!
– Браттє моє миле! – рече тоді полковник Шрам. – Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, – а в його душа щира, козацька, – так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, Божий Чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають…
– Ні, панотче, – перебив його кобзар, – не слід мені встрявати до тії заверюхи.
Не нам теє знати,
Не нам про те, за те раховати:
Наше діло Богові молитись,
Спасителю хреститись…
А більш, – каже, – мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині.[36] Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і Богові не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!.. І наша темна старчота, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи Господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!
– Бгатці! – сказав Черевань. – От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що
