вирішить, – сказала княгиня, – чи варто його посвячувати в таємниці, чи ні. Це залежатиме від того, наскільки серйозно пан Бумблякевич збирається віддатися новій праці. Мусите збагнути одну просту річ: дорога назад перед вами зачинена до тієї пори, допоки ми не вийдемо всі з запілля. А вийдемо яко герої.
Бумблякевич відчув, як забилося від переживання серце. Про те, що дорога назад може бути зачинена, він не думав, але зараз це пройняло його страхом. Хтозна скільки літ він житиме в цих місцинах, щоправда, не думаючи більше про хліб насущний, але позбавлений всього того, що мав дотепер… Хоча… хоча, що він мав дотепер? Мусив постійно економити гроші, задумуючись над кожною дрібницею, котру збирався купити, час від часу перетрушувати бібліотеку, вибираючи книги, без яких уже міг обійтися, і перепродувати їх на базарі. День минав у запилюженому архіві під недремним оком директриси – дружини каґебіста, котра отримувала неабияку насолоду, коли ловила своїх підлеглих на порушенні дисципліни. А вдома, повернувшись із роботи, Бумблякевич наставляв призвичаєні вуха і чекав, наче дресований пацюк, сиґналу сміттярської машини, щоби, вловивши його, очамріло вилетіти з повним відром на вулицю й зайняти чергу. Спочатку треба було вистояти кілька черг, аби придбати їжу, потім – відбути ще одну, аби рештки цієї їжі викинути на сміття. Отак і минало життя – від черги до черги, з невеликими прогалинами, в яких уміщалися сон і читання книг. Не було там нічого, за чим би міг шкодувати. Уявив собі, як завтра директриса намагатиметься проявити повну байдужість до небуденної новини: Бумблякевич без попередження не з’явився на роботі! Але вже наступного дня директриса вибухне гнівом: «Як, від нього і досі жодної вістки? У нього нема телефону? Негайно когось послати додому і дізнатися причину відсутності!»
– Я згоден працювати тут, – сказав нарешті. – Це якраз те, про що я мріяв.
– Ну, от ми і владнали усі наші проблеми, – задоволено всміхнулася княгиня. – Отже, мій син виконав історичну місію. Королева Андорри посвятила його в лицарі Золотої Підкови й потвердила право на українську корону. Мілітарну поміч на випадок військового заколоту обіцяв король Монако, а президент Мальти підписав зобов’язання допомогти збіжжям. Уже зараз на території Ліхтенштейну відбувають вишкіл кількоро наших старшин. Усе закроєне на широку скалю. Ісляндія погодилася вислати всю свою фльоту в Чорне море і висадити десант в Одесі. З Грузією та Чечнею уже давніше домовлено, що вони перепустить через свою територію курдських повстанців, котрі мають спочатку зайняти Кубань, а потім Донбас. І, завважте, за все це ми не платимо ані золотом, ані вугіллям.
– А чим же ви заплатите? – спитав Бумблякевич.
– Вгадайте, – кокетливо блиснула вічками княгиня.
– Може, лісом? Або рудою?
– Ні, що ви! Все це і нам згодиться. Ну, то як, піддаєтеся?
– Піддаюсь, – розвів руками на загальну втіху княгині й маґістра. – Яка ж ваша сплата?
– Сміття! – випалила врочисто княгиня. – Звичайне сміття! А його
