шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: «Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем…»
– Що з вами? – спитав Магула.
– Та ні, нічого…
Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореаґувати на це, як на випадковий збіг обставин, міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом уражений…
– Це дивна поетеса… – сказав Магула. – Я ще молодим пробував її відшукати… Але намарне… Я був просто закоханий у її вірші…
9
Бумблякевич розчинив вікно – у вечірньому застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке, як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове… Її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи то вірша…
Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва? І раптом сяйнуло – може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття… Тільки чому саме його?
– Спробуйте розвідати щось про неї, – сказав тоді Магула. – Я вам цю книжечку дам… Але дуже вас прошу – знайдіть її сліди… Не може бути, що вона десь щезла…
– Вона не могла еміґрувати?
– Бачите, якби еміґрувала, то обов’язково випірнула б десь на Заході… Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім’ям… Ніде…
– Бувало, що письменники друкувалися там під прибраними іменами, побоюючись розправи аґентів КҐБ.
– Так, я знаю. Але чи може це стосуватися Мальви? Вона поет, а не публіцист. У її віршах нема нічого, що мало б привернути увагу аґентів.
– Якщо книжечка видана в 1938 році, а на світлині молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати понад сімдесят… Якщо тільки не вмерла.
– Ні, вона ще жива.
– Жива? Звідки вам про те відомо?
– Достеменно я не знаю… Але є така одна пані Мокрицька… Котра теж щось пописувала в тридцятих… Мальва жива…
– Чому ж ви не розвідали в неї більше?
– Бо не хотіла більше нічого вповісти.
– Добре, а де шукати ту Мокрицьку?
– На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою… Може, якраз вам щось удасться.
Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра. Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об’явилася худенька згорблена бабуся.
– Чи ви будете пані Мокрицька?
– Так.
– Я від пана Магули.
– Ну? – зовсім непривітно відказала бабуся.
– Хотів би перемовитися з вами…
– А що я маю до говорення?
– Ви, може, ні… але я маю…
Вже не чекав запрошення, ступив на подвір’я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.
– Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?
– Кажу,
