безсоння ти ж заслаб!Думай, як не можеш спать,
Полічи до двадцять п’ять,
То й заснеться, друже мій,
Йди додому й не дурій!
Вже додому йде зайча,
Втім, мурашку зустріта.
– Що це, зайчику, тобі?
– Бачу я, що ти в журбі.
– Ах, мені немилий світ:
– Розхропівся мій сусід,
Спати зовсім не дає, —
Каже заєць все, як є.
А мурашка: – Розбудить
Я Ведмедя можу вмить!
Заєць думає: «Ой-ля!
Хвалькувате це маля».
Та бере його мерщій,
Садовить на хвостик свій,
І несе до тих воріт,
Де живе ведмедів рід.
Храп гуде, немов гроза,
В двір мурашечка вліза…
Що ж то буде, що буде?!.
Заєць став собі і жде.
А мурашечка – в замок —
Та до хати… Звір замовк.
Тиша! Потім лютий рев —
Аж летять листки з дерев!
Знову тиша. Зайчик рад.
Йде мурашечка назад.
Крізь штахетиння рідке
Бачить заєць ще й таке:
На одній нозі ведмідь
То плигає, то стоїть.
Щось із вуха витряса,
З гніву сам себе куса.
Заєць думає: «Ого!
Ти шукай всю ніч того,
Хто у вусі був твоїм,
А ми спатоньки ходім!»
1965
КАЛАЧІ
Несе киця на хвості
Три калачі золоті.
Один калач буде мати
Моя мати.
Другий калач для тата
Несе киця хвостата.
Третій калач для сестри.
То вже три.
Що ж, для всіх не вистача —
Буду я без калача.
Киця каже: – Пробач,
Загубився твій калач.
Сестра каже: – Тихо! Цить!
Дам тобі свого вкусить!
Тато каже: – Сину!
Бери мого половину!
Мати каже: – Не плач!
Бери собі мій калач!
А я вибігаю з хати
Калача свого шукати.
Через гори, через луки
Стежкою біжу навскач…
Гей, куди ж це закотився
Мій калач?
1965
НЕПОРОЗУМІННЯ
Пес у нашого сусіда
Називається Сніжок.
Білий він, немов зі снігу
Має вшитий кожушок.
Він біленький, він гладенький,
Але ж лютий, мов яга.
Півсела перекусає,
Як зірветься з ланцюга.
От вам хитрощі природи,
Непорозуміння знак.
А якщо поміркувати —
Має бути все не так!
Сніг повинен бути синім,
Бо він падає з небес.
Пес повинен бути чорним,
Бо то чортів син – не пес.
1965
ДЯДЬКО ДОЩ
Дядько Дощ стоїть над лісом
Неба велетень сяга.
Він сміється, мов залізом
Дудонить: – Га-го! Га-га!
Одягнувся, мов на свята,
Запорозький в нього шик:
Тучі шапка сивувата,
Блискавки
