завждина ять,
Коли – не в паспорті,
коли в душі
Твоїй,
в душі твоїй всього лиш,
всього лиш
двадцять п’ять.
Ось тоді і в шістдесят п’ять, і в сімдесят з чимось (але за умови, що в душі двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.
І хай тоді називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..
P. S. А я – гуляка бездіяльний.
Інші – це, даруйте тавтологію, між іншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан і т. д., і т. п. у тому самому дусі, – ще й гордяться.
І тоді такі «інші» гордилися своїм статусом. І тепер подібна гордота високо голову тримає – заздріть, мовляв!
Є таке російське слово – «повеса». Українською це – гульвіса, гультяй, гультіпака тощо, а ще – джиґун, зальотник, ловелас…
Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкін, приміром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навіть аж гордився цим.
А я, повеса вечно праздный,
Потомок негров безобразный,
Взращенный в дикой простоте.
Любви не ведая страданий,
Я нравлюсь юной красоте
Бесстыдным бешенством желаний…
Та й хто буде проти (маються на увазі справжні чоловіки) бодай трохи в юності побути (якщо виявляться для цього відповідні, гм-гм, дані), ловеласом чи донжуаном?!
Життя ж бо, панове-добродії і товариші теж, одне-однісіньке. А любов – це такий солодкий гріх, що…
Щоби потім не довелося каятись, що святим та прісним прожив і жодного разу не согрішив.
Частина друга
…і будуть страчені «отсєчєнієм глав їхніх зміїних»
Борщагівка, що на річці Pосі, 14 липня 1708 року
Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить.
…Той дзвін, – а яка ж тоді була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першій частині, чарівна ніч, ніч місяця травня числа 25-го, року 1704-го, не ніч, а диво якесь місячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столиці Гетьманщини.
У Батурині Іван Степанович здебільшого жив не в своїй офіційній резиденції, в палаці, що іноді звався «панським будинком», а в маєтку Гончарівці – десь два кілометри південніше міста. Маєток був чималим, його будували – тут вже гетьман постарався – знай наших! – італійські архітектори. Вони й спорудили йому палац в стилі західного бароко, де можна було з шиком приймати старшину; звели й допоміжні муровані адміністративні та житлові будинки, а також домову церкву. В Гончарівцях була розміщена знаменита бібліотека Мазепи та колекція західноєвропейського живопису, знавцем якого гетьман був відмінним. Палац стояв на високому, метрів з десять, березі річки Сейм [10], звідки відкривалися мальовничі далі аж на Засем’я, де старшинські хутори, села. В Гончарівцях була збудована дерев’яна церквиця та дерев’яні стіни з бастіонами і земляним валом із ровом шириною чи не до десяти метрів, що огороджували територію «власного саду». А це майже 9 гектарів, молодий і вже квітучий сад, в якому так любив бувати гетьман.
Закінчуючись, сад непомітно
Сейм – ліва притока Десни (басейн Дніпра). За часів Київської Русі мала назву Семь, адже витікала з семи окремих джерел.
