чайко, не верну, небого,Бо забереш чаєнята, полетиш у поле!
– Не буду летіти, тут буду сидіти;
Буду воли завертати, в пригоді ставати!
– Ой полети, чайко, на зелену пашу,
Бо вже твої чаєнята покидали в кашу!
– Бодай же ви, чумаки, у Крим не сходили,
Як ви мої чаєнята у каші зварили;
Бодай же вам, чумаки, воли похворіли,
Як ви мої чаєнята з кашею поїли;
Бодай же вам, чумаки, воли поздихали,
Як через вас чаєнята навіки пропали.
– Ой чаєчко наша, неправдонька наша:
З маленькими чаєнятьми добра буде каша!
Через цю пісню у Мотрі й лучилася неначе тривожна розмова з батьком. Якось вона наспівувала пісню (чомусь сумно було на душі, хоч молодість мовби суму й не знає) про чайку-небогу, яка вивела діток при битій дорозі, а їх чумаки забрали собі на кашу. Батько й почув та враз до дочки:
– Ей, ей, дівко?! Ти де це таку пісню назнала?
Запитав нібито занепокоєно, хоч раніше на пісні, що їх співала дочка, й уваги не звертав – співає, то й хай співає, аби не плакала. А це, бач, насторожився.
– Де ти, питаю, таку пісню назнала?
Мотря, думаючи щось своє, відповіла:
– Іван Степанович, як учора у нас гостював, навчив.
– Мазепа? Еге, він до віршів та пісень голінний. Гетьман, а вірші та пісні наче який бурсак складає – воно йому ото треба? Хоча гарно тямить се діло, – в батьковім голосі почала відчуватися насторога. – Але кого це він має на увазі під чайкою, що вивела діток при битій дорозі?
– Україну нашу, бо вона в нас як неприкаяна.
– Овва! Гляди, не співай її при людях, бо люди різні. Почують недобрі вуха, донесуть декому… Така пісня може тим, що при владі, не сподобатись.
– Кому?
– Та хоча б московитам.
– А мені – дарма.
Василь Леонтійович пильно на дочку дивився.
– Не дурій, дівко. Мазепа у своїй пісні що має на мислі? Що під отечеською рукою московського царя Україні зле?
– Атож. Вона як чайка на роздоріжжі. З одного боку поляки, з другого – татари та турки, з третього – московити. І всі забирають наших чаєнят, щоби каші з них наварити.
– Це Мазепа має на мислі?
– А ви, тату, про це в нього самі запитайте.
– І запитаю. А ти дивись, вумна дуже стала. Воно ото тобі треба? Гляди, дівко. Як дійде до царя, то за такі пісні тобі капость буде. А разом з тобою і мені перепаде. А я ж – генеральний суддя. Мені треба вухо гостро тримати, щоби у халепу московську не вскочити. А наш народ такий, що вмить донесе.
– Як ми самі не донесемо, – раптом сказала Мотря, – то не дійде до царя.
Кочубей якось дивно глянув на дочку, пробурмотів:
– Кажу, гляди!.. Бо й тобі, як тій чайці-небозі може бути зле. Та й мене московити не похвалять за таку пісню. Донесуть стольнику, а він мене той, на цугундер візьме –
