спадав сурдут, вкриваючи його схудле тіло.
– Так, пане Миколо, – почав він повільним і монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло – тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.
Всі мовчки позирали на зажурену, небачену досі постать. Мовчання порушив Микола:
– Рятуючи інших від смерті, ти сам потрапив у більше нещастя, ніж смерть.
– Ніхто з них не винен, що я так мучусь.
– Я колись у Вільні знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маєш там кузена?
– Це я сам, але не такий, яким був колись.
– Чи давно живеш у цих краях?
– Вже декілька років; і туди, де був, не повернуся: тепер ніхто мене там не пізнає. І вона не пізнає, – не повірить, не пошкодує, буде сміятися, як з божевільного.
– Багато різних випробовувань було в твоєму житті?
– Дослідник шукає тайни, біда шукає дослідника. Зеноне, коли віриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вільні, прийди завтра в мою халупу – в мене є про що розказати і про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.
Після його відходу гості в задумі зиркали одне на одного, не розуміючи як так‚ що голос належить і справді Самотницькому, а зовнішність зовсім інша.
– Бачите, сусіди? – промовив Микола. – Як вам цей гість? Все справджується, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, ніс, очі, волосся і все те, що має це тіло, – не його власне, але він той самий Самотницький, адже і сам себе так назвав і те, що я говорив, підтвердив.
– Але здається, – сказав Матвій, – що його не прийняли на тому світі, та й мусив знову повернутися на землю, адже він немов небіжчик. Немає в нім життя.
– Дивний гість, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його візит мовби з тамтого світу, викликав у мене якесь незрозуміле почуття.
Весь той вечір сусіди гомоніли про Самотницького.
День був осінній, небо похмуре, шуміли дерева над почорнілим дахом хутора, вітер піднімав у повітря жовте листя. Самотницький нерухомо сидів біля вікна, немов дерев’яний ідол. Зенон зайшов у хату, зупинився і довго дивився на господаря‚ нарешті, щоби отямити його, гість проказав уголос:
– Як ся маєте, пане Самотницький?
І той раптово, немов сон одігнавши, скочив з місця і промовив:
– Спасибі, що мене відвідав. Я не привітав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.
– Напевно, десь в далекому минулому? Приємно інколи ті краї думкою провідати.
– Правда, тут гірше, але там, де я був, минуле і сучасне завжди одноманітні: Аделя зі спокійним обличчям, з милою усмішкою
