style="font-size:15px;"> Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.
Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше – геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.
На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю – Беатріче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.
Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна – це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на – часто ворожі одне до одного – королівства, князівства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть
