присвятивши майстрові та його роботі згадані два сонети (77 і 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетів – кохання поета до Лаури, адже, за ліченими винятками (серед яких, втім, такі шедеври, як «Моя Італіє»), уся збірка «Канцоньєре» присвячена цій темі.
Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник – «Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиною – єдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У ХІV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі – вже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».
Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський
