і перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторіч, були вирішені людством (можливо, навіть завдяки поширенню гуманізму?). Натомість і прихід до влади авантюриста і демагога на хвилі народного гніву і стихійного бажання суспільних перемін, і криваве протистояння двох братніх народів за панування на Кримському узбережжі – хіба не нагальні загрози нашого часу? Тільки конкретизація обставин переносить їх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нікколо (Кола) ді Рієнцо, який сам надихався ідеями Петрарки, і якого Петрарка гаряче підтримав, і в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.
Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336-го, під час сходження на Мон-Ванту.
Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе.[10]
Згодом,
Ґрунтовна доповідь на цю тему, зроблена Ніколасом Манном у Варвікському університеті, доступна в Світовій мережі: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).
