укази підписувалися римськими імператорами, починаючи від Костянтина Великого і закінчуючи Юстініаном II-м. Маніхеїв знищували доти, доки не було страчено останніх представників цієї ідейної течії скрізь і усюди, де тільки їх знаходила світська, або ж церковна влада: чи то в християнській Сирії, чи то в іудейському Ієрусалімі, чи то в буддійському Уйгурському ханстві.
Маніхеї хотіли стати синтезом різних культур і різних світоглядів, а стали спільною жертвою.
Ніхто з владних апологетів культур і світоглядів не хотів поступатись не стільки принципами, скільки монополією на ідеологію й, відповідно, на владу.
З часів Костянтина Великого на теренах Західної й Центральної Європи почали відбуватися процеси монополізації духовного виробництва й закріплення «ексклюзивного права» на ідеологію за однією структурою – соціальною інституцією папства. Як пишуть автори монографії «Philosophу. The Power of Ideas», виданої в Великій Британії, Канаді й Сполучених Штатах Америки, Brooke Noel Moore amp; Kenneth Bruder, в епоху Середньовіччя «the light of reason was all but extinguished in Europe, and only a few candles flickered in the night» [93; р. 68] («cвітло розуму затьмарилося в Європі, й лише окремі свічки миготіли в темряві ночі»). Цю епоху автори означеної монографії, що вже витримала по три видання в кожній з названих трьох країн, визначаються як «These Dark Ages», тобто, «ці темні часи».
Справжній ідейний прорив крізь «темряву ночі» застиглої в часі думки було зроблено на початку XVI-го ст. двома мислителями, незалежно одним від другого: Еразмом Ротердамським і Мартіном Лютером. Обоє вони, спираючись на ретельне вивчення достеменних текстів Біблії, створили свої власні її переклади: перший – на латинь, другий – на німецьку. Виявилось, що до того часу офіційно презентований і поширюваний як єдино достовірний текст Біблії – вульгата, не є насправді автентичним.
Відтоді відновився пошук ідейних засад такого світогляду, який був би неупередженим і спрямованим на пошук істини, не затьмареної й не спотвореної будь-чиїми кон’юнктурними уподобаннями.
Зокрема, в епоху Ренесансу проявилося відродження інтересу до філософських першоджерел двох відомих ще з часів ранньої античності, альтернативних шляхів світогляду, яких і досі прийнято називати «лінією Демокрита» й «лінією Платона» [52; с. 1 – 256].
Вже за часів Просвітництва, а саме – в 1702-му році ці дві «лінії» Готфрід Вільгельм Лейбніц спочатку назвав «гіпотезами» «Епікура й Платона» й тут же, найменувавши першу з них «матеріалізмом», а другу – «ідеалізмом», висунув свою власну ідею об’єднання всього найкращого, що міститься в кожній з них: «Все, що є хорошого в гіпотезах Епікура й Платона – найвидатнішого матеріаліста й найвидатнішого ідеаліста об’єднується тут, тобто в доктрині наперед встановленої гармонії» [48; с. 332].
Ця, розроблена Лейбніцем, доктрина стала черговою ланкою в ланцюгу здійснюваних філософами різних епох численних спроб подолати найсуттєвіші вади, притаманні кожній з двох стрижневих світоглядних
