малюнка, і тоді лордові Генрі думалося про блідолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагались передати відчуття швидкості й руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.
Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок.
Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам’яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитись.
– Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, – мляво сказав лорд Генрі. – Ти конче повинен надіслати її наступного року на виставку в «Ґровнері».[4] Тільки не до академії – зали академії занадто великі й вульгарні. Там вічно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гірше. Ні, «Ґровнер» – це єдине відповідне місце.
– Я взагалі не збираюсь її виставляти, – відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову – характерний рух, з якого кпили його приятелі ще в Оксфорді.[5] – Ні, я не виставлятиму її ніде.
Лорд Генрі здивовано звів брови і поглянув на нього крізь примхливі кільця голубого диму від заправленої опієм цигарки.
– Ніде не виставлятимеш? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? Що за дивацький народ ці художники! Із шкіри пнуться, аби набути популярності, а як тільки вона приходить, – здається, прагнуть позбутись її. Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикріше, коли про тебе зовсім не говорять. А цей портрет підніс би твоє ім’я, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.
– Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цього портрета, – повторив художник. – Занадто багато самого себе я вклав у нього.
Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.
– Ну от, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда.
– Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що в тобі стільки марнославства. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, – і цей юний Адоніс,[6] наче зроблений із слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис,[7] мій любий, а ти… Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше… Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект – уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось
