річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього – мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні.[49] Він спантеличено витріщив на мене очі – певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.
– Воно й не дивно.
– Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страшенно розчарувало, після чого він довірливо повідомив мене, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.
– Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи з їхньої зовнішності, більшість критиків дешево обходиться покупцям.
– Однак йому вони, очевидячки, не по кишені, – засміявся Доріан. – Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, що він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує «бардові», – так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не за особливу відзнаку.
– Це й є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от зазнати руїни через поезію – це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?
– Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені видалось… А старий єврей не відставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?
– Ні, не думаю.
– Чому ж, любий Гаррі?
– Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.
– Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві – вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, осміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатини і просторікував перед нами, а ми обоє собі дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц».
– Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..
– Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой з п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Живе вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, що першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті.
