одну фарбу – я утворив би з неї всі сім, як у веселці; якби мені дали один звук, – я утворив би з нього всі сім, як у гамі. О, творчосте молодости! Тобі я співаю пісню свою! Тобі, о знання, світе життя!
Дядько мене ще хлоп’ям віддав до гімназії, отже, ріс у тій клюмбі, до якої угодно було садівникові мене посадити. Але от сьогодні минає саме три роки, як я заявив дядькові, що до гімназії більше не піду. Як зараз пам’ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.
Дядько підіймає свої вугласті брови й питає:
– Як? Скажи ще раз, бо я, здається, не дочув.
Я здвигаю плечима.
– Я кажу, що не буду більше ходити до гімназії.
– Дозволю собі спитати – чому?
– Тому, що це пусте гаяння часу.
– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генія, поступ, культура – все це дурниця.
– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користає школа в ім’я науки, мало сказати недоладні, але антинаукові, антиприродні, розраховані спеціяльно на те, аби убити всяку охоту до знання і любов до науки. Це все я добре бачу на своїх товаришах і не хочу бачити на собі.
– Ну?
– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив’язаним до інституції, яка метою своєю ставить вівісекцію кращого з почувань людини, кращої з потреб – бажання знати. Я певен, що, працюючи сам, я в місяць набуду більше знань, ніж за цілий рік гімназіяльного навчання.
Дядько мовчав. Замовк і я, дивлячись у вікно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював ліву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсім зійшлися докупи, лице зробилося темним. Нарешті, ледве розціплюючи зуби, він почав говорити і сказав мені ось що:
– Вислухай мене добре і добре запам’ятай, що я тобі скажу. Твоє рішення є результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичів, за людину, яка і має, і матиме засоби проіснувати, хоч би й не роблячи нічого. Я досі не мав потреби тобі нічого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого відома, що ти не маєш нічого (він натиснув на ці слова). Розумієш – нічого! Ні батько твій, ні мати твоя не зоставили тобі ані шеляга в спадщину, і коли ти єси зараз тут, в моєму домі, то за це ти маєш бути вдячним тільки мені, бо я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти скінчиш гімназію. Чуєш? Я повторю: я дав твоїй матері слово додержати тебе на своїм кошті до моменту, поки ти не скінчиш гімназію. Не більше, хоч і не менше. Більше ніяких обіцянок я ні їй, ні кому иньшому не давав і тому моє рішення буде таке: роби що хочеш і як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобі на прожиток стільки, скільки давав би й тоді, коли б ти вчився; окрім того ти матимеш у моєму домі помешкання, їжу, тепло, освітлення й обслугу. Але так буде тривати лише рівно по той день, в який теперішні твої товариші одержать атестати. На другий же день після того ти мусиш забиратися пріч з мого дому. Чуєш?
Мене
