багато днів, і мені навіть на думку не спадало обікрасти злодія і стягнути на свою користь частину доходу від спаржі. Я шахраював з цілковитою відданістю, лише роблячи послугу тому, хто мене про неї просив. Та якби мене спіймали, скільки стусанів, лайливих слів і яке жорстоке поводження спіткали б мене! Негідник звалив би провину на мене одного, і йому повірили б, а мене покарали б подвійно за те, що я насмілився його звинувачувати. Він був компаньйоном, а я – всього лише підмайстром! Так сильний і винуватий завжди рятується за рахунок слабкого й невинного.
Отже, я дізнався, що красти не так уже й страшно, як я думав, і незабаром почав добувати урок зі своєї науки так ревно, що ніщо з того, чого я бажав, не залишалося в безпеці. У хазяїна мене не так вже погано годували, і помірність мені була нестерпна лише з огляду на його власну нестриманість. Звичай випроваджувати з-за столу хлопців саме тоді, коли подавалися найспокусливіші страви, здається мені ніби навмисне придуманим, щоб виховати з них ненажер і шахраїв. Я незабаром став і тим і тим і відчував себе при цьому чудово. Погано мені було, лише коли я попадався.
Один спогад усе ще сповнює мене тремтіння і водночас смішить. Це історія мого полювання на яблука, яке мені дорого обійшлося. Яблука лежали в комірці, що її освітлювало денне світло з кухні через високу відтулину, прикриту ґратами. Якось, залишившись удома сам, я заліз на діжку, щоб помилуватися на плоди цього Гесперидового саду,[23] до якого я не міг підібратися. Щоб дотягнутися до яблук, я озброївся рожном, але він виявився закороткий. Я надставив його іншим рожном, коротшим, для дрібної дичини, бо мій хазяїн любив полювання. Багато разів безуспішно штрикав я рожном і нарешті із захватом відчув, що підчепив яблуко. Я обережно підвів його до ґрат і вже був готовий схопити його… Хто висловить мій біль? Яблуко виявилося надто великим і не пролізало в дірку. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб його витягти! Довелося знайти опертя для рожна, довгий ніж, аби розрізати яблуко, дощечку для його підтримування. Уживши найрізноманітнішої спритності і витративши багато часу, я зумів розрізати його, сподіваючись потім витягнути порізно обидві половинки, але щойно вони розділилися, як упали на підлогу комірки. Милосердний читачу, розділи моє горе.
Я не занепав духом, але згаяв надто багато часу. Боячись бути заскоченим, я відклав нову спробу на завтра і, мов нічого й не було, повернувся до роботи. Я й не думав, що в комірці ховалися два нескромні свідки, які на мене й наскаржилися.
Другого дня, дочекавшись зручної хвилини, я зробив нову спробу. Я піднявся на свої підмостки, подовжив рожен, прицілився… Але дракон не спав: раптом двері комірки відчинилися, в них з’явився хазяїн і, схрестивши руки на грудях, підбадьорив мене: «Сміливіше!»
Перо випадає у мене з рук.
Швидко звикнувши до побоїв, я став до них менш чутливий і нарешті почав їх вважати свого роду компенсацією за крадіжку, що давала мені право красти і далі.
Гесперидовий сад – за давньогрецьким міфом, у Гесперид, доньок титана Атланта, був на «блаженних островах» сад із золотими яблуками, який охороняв дракон.
