Ми погано зробили нахил, вода не стікала, земля обсипалася і закупорювала канавку, вхід до неї наповнювався гряззю, нічого не виходило. Але нас ніщо не зупиняло: Labor omnia vincit improbus.[15] Ми поглибили і канавку, і басейн, щоб вода стікала вільніше. Розрізавши денця ящиків на тонкі дощечки, ми частину їх поклали плиском на дно, а інші під кутом поставили з боків і зробили, таким чином, трикутний канал для нашого водогону. На вході до нього ми встановили у вигляді ґраток тонкі палички, щоб вони, пропускаючи воду, затримували землю та камінці. Свій витвір ми ретельно присипали землею і прим’яли її. У день, коли все було готово, ми чекали на годину поливання, завмираючи від надії і страху. Після вічності очікування ця година, нарешті, настала. Пан Ламберсьє своїм звичаєм також прийшов спостерігати за цією операцією, під час якої ми обидва трималися позаду нього, затуляючи своє деревце, до якого він вельми вдало повернувся спиною.
Ледве встигли вилити перше відро води, як ми побачили, що вода почала наповнювати і наш басейн. Від цього видовища обережність покинула нас, і ми радісно закричали, аж пан Ламберсьє обернувся. А шкода, бо він так радів тому, яка гарна земля під горішиною і як жадібно вона п’є воду… Здивований тим, що вода розтікається в два басейни, він у свою чергу скрикнув, придивився й помітив наше шахрайство. Зажадавши мотику, він одним ударом підкинув угору дві-три дощечки і, без упину на весь голос вигукуючи: «Акведук! Акведук!» – продовжував завдавати безжальних ударів, кожен з яких віддавався в глибині наших сердець. За одну мить усе було зруйновано й перекопано. Під час цього жахливого дійства не пролунало ні слова, окрім того вигуку, що він без кінця повторював. «Акведук! – кричав він, трощачи і ламаючи. – Акведук! Акведук!»
Можна припустити, що для маленьких будівельників пригода вилізла боком, але це не так: на тому все й скінчилося. Ламберсьє не сказав нам ні слова на докір, навіть не поглянув на нас строго і більше не говорив з нами про це. Пізніше ми навіть чули, як він реготав, розповідаючи про те, що сталося, своїй сестрі, – сміх Ламберсьє завжди розлягався далеко. Що ще дивніше: оговтавшись після першого потрясіння, ми й самі не дуже засмутилися. Ми посадили в іншому місці нове деревце і частенько згадували катастрофу, що спостигла перше, з пафосом вигукуючи: «Акведук! Акведук!» До того часу зі мною іноді траплялися напади гордості, коли я ставав Арістідом або Брутом,[16] але тепер я вперше відчув яскраво виражене марнославство. Мені здавалося найбільшим подвигом, що ми зуміли власними руками побудувати акведук і зробили жалюгідну гілочку суперницею великого дерева. У десять років я зміркував про це краще, ніж Цезар у тридцять.
Думка про горішину і маленька історія, пов’язана з нею, так ясно жила чи воскресла в моїй пам’яті, що одним з моїх найприємніших проектів під час подорожі до Женеви 1784 року був задум відвідати Боссе, побачити знову свідків моїх дитячих ігор і особливо дорогу горішину, якій було на той час близько третини віку. Але я був тоді
Терпінням і працею всього добудеш
Перший був афінським полководцем, співорганізатором Першого Афінського морського союзу, за що отримав прізвисько Справедливий; другий – увійшов в історію як зрадник Цезаря.
