божевільні. Боляче падаючи на коліна і дряпаючи до крові долоні, з застиглим у горлянці криком, майже не дихаючи, Сірий біг, заплітаючи ноги, вздовж паркану, аж поки через маленьку хвіртку не вискочив до кладовища, де його охопили сором і жах.
07. Сором і жах
– І про нього знає все місто?!
– І про нього знає все місто. Нє, ну, звісно, не все, але ті, кому потрібно, знають.
– І ніхто його досі не зупинив? Не вбив?
– Лише кілька разів побили, але несильно. В прокуратурі, мусарні все прихоплено, хоча і є менти, які хотіли б його закрити, але, швидше, їх звільнять, аніж піп піде в тюрму.
– Такий народ западло не гнобити! Раби. Що ще потрібно зробити, щоб зачепити їхню гідність?!
– Випити, братику. Випити.
08. Останній подарунок
Давно він не отримував такої насолоди. Міг малювати її довго, цілими днями – олівцем, вугіллям, аквареллю, олією, переважно олівцем – чорно-білі портрети личили щонайкраще. Тонкі довгі лінії. Сніг і вітер. Багато білого. Насичений чорний. Контрасти. Ідеальна фактура. І одразу все стає на свої місця: настрій, світло – особливо світло, що в будь-який час доби сприяє настрою: зранку ніжне і прохолодне, вдень яскраве і спекотне, ввечері тіні від листів клена за вікном дають фантасмагоричні ефекти і дозволяють відчувати інакше, майже як колись, років двадцять тому.
Але головне – вітер, який вплітається в тихий подих двох самотніх істот: художника і собаки.
На веранді, де сумирно і граціозно лежить Бемоль (так він зрештою назвав її), вітер шелестить про щось густим листям винограду. По дорозі, метрів за п’ятдесят через дворик – він їх ледь бачить крізь зелені і широкі руки-гілки ялинки, – наче вершники з обкладинки старої дитячої книги про громадянську війну, мчать контури велосипедистів. Художник завмирає на мить, схилившись на перила, опускає голову на руки й так і стоїть, слухаючи повітря. «Яке неймовірне відчуття часу», – відчував, що доторкається до якоїсь таємниці, але не знав її на ім’я, та й не хотів – йому достатньо отак стояти і тихо слухати, як застигає і згортається в кокон його життя. Якось, чіпляючи крізь повітря вітер, слухаючи вітер, відчуваючи, вслухаючись в різноманітні звуки – і різні голоси також, пісні, що лунали з вулиці, або гавкіт собак, дзвони або просто випадкові сусідські анекдоти про те, як чоловік повертається додому з відрядження, спіймав себе на думці, випадковій, абсолютно нелогічній і непослідовній: в дитинстві ми щасливі тому, що навкруг все сприймаємо виключно через призму добра, бо все, що навкруг – події і люди, – не викликають у нас роздратування, весь простір – суцільна територія безпеки; а от дорослих, нас, дорослих людей, все навколо дратує – і бабці перестають раптом бути добрими старими жінками, перетворюючись лише на джерела чуток та повільні перешкоди на шосе; пісні дратують, бо це не наші улюблені пісні, та й взагалі все дратує.
