Ферентіно підійшла привітати подругу, висловивши їй докір:
– Чому ти не прийшла сьогодні до Ніні Сантамарта? Ми тебе чекали.
Княгиня ді Ферентіно була висока й худа, з дивовижними зеленими очима, які здавалися захованими далеко в глибині темних очниць. Вона була в чорній сукні з глибоким декольте на грудях і на плечах; своє попелясте волосся вона прикрасила діамантами у формі півмісяця, наслідуючи Діану, й невпинно вимахувала великим червоноперим віялом.
– Ніні йде сьогодні ввечері до мадам ван Гуффель.
– Я теж пізніше зайду туди ненадовго, – сказала Муті. – Ми з нею побачимося.
– О, Уджента, – мовила княгиня, обертаючись до Андреа, – я шукала вас, щоб нагадати вам про нашу домовленість. Завтра четвер. Розпродаж речей кардинала Імменраета почнеться завтра опівдні. Заходьте забрати мене о першій годині.
– Неодмінно зайду, княгине.
– Я повинна придбати ту вазу з гірського кришталю за будь-яку ціну!
– Але ви матимете суперниць.
– Кого?
– Мою кузину.
– А ще?
– Мене, – сказала Муті.
– Тебе? Побачимо.
Кавалери, що зібралися навколо, вимагали пояснень.
– Це буде змагання дам за вазу ХІХ сторіччя з гірського кришталю, що колись належала Нікколо Нікколі;[86] на тій вазі вирізьблено троянця Анхіза, який скидає сандалі з ноги Венери Афродіти, – урочисто проголосив Андреа Спереллі. – Цю виставу дають безкоштовно завтра, після першої години дня в одній із зал публічного розпродажу на віа Сістіна. Учасниці змагання: княгиня Ферентіно, герцогиня ді Шерні, маркіза д’Ателета.
Усі засміялися, почувши це оголошення.
Ґриміті запитав:
– Битися об заклад дозволено?
– Ставте! Ставте! – захрипів дон Філіп дель Монте, наслідуючи скрипучий голос букмекера Стабса.
Ферентіно вдарила його по спині своїм червоним віялом. Але жарт виявився вдалим. Почали вкладати парі. А що в цій групі лунали вигуки й сміх, то потроху інші дами й кавалери підходили туди, щоб приєднатись до веселощів. Повідомлення про змагання швидко поширилося; воно набувало масштабу мало не вселенської події; заполонило всі витончені уми.
– Дайте мені руку, ходімо прогуляймося, – сказала донна Елена Муті до Андреа.
Коли вони відійшли від гурту й опинилися в сусідньому салоні, Андреа, стиснувши її за лікоть, прошепотів:
– Дякую!
Вона прихилилася до нього, раз у раз зупиняючись, щоб відповісти на привітання. Жінка здавалася трохи стомленою; і була бліда, як перли в її кольє. Кожен з прибулих юнаків вітав її банальним компліментом.
– Від цієї дурості я задихаюся, – сказала вона.
Обернувшись, вона побачила Сакумі, який ішов за нею з білою камелією в петлиці, з осклілими очима, не наважуючись наблизитися. Вона подарувала йому співчутливу усмішку.
– Бідолашний Сакумі!
– Ви
