обертаючись. Річ була справді гарна.
– Це, либонь, той самий кентавр, якого скопіював Донателло, – додав Андреа.
І в його душі разом із захватом перед гарною річчю виник захват перед жінкою, яка тепер володіла нею. «Отже, вона вишукана в усьому, – подумав він. – Яку втіху вона може принести витонченому коханцю!» Вона зростала в його уяві, але зростаючи, віддалялася від нього. Велика впевненість минулого вечора змінилася на щось подібне до занепаду духу; і перші сумніви знову відродилися. Він надто багато мріяв уночі з відкритими очима, поринаючи в бездонну глибочінь щастя, тоді як спогад про якийсь жест, усмішку, поворот голови, складка на одязі обплутували його, наче сіть. Тепер весь той уявний світ обвалювався під доторком реальності. Він не бачив в очах Елени жодного натяку на ті почуття, про які стільки думав; вона не подавала жодного знаку, що чимось вирізняє його з-поміж інших. «Чому?» Він почував себе приниженим. Уся марнославність, що оточувала її, викликала його роздратування; він також дратувався, дивлячись на речі, які приваблювали її увагу; його дратував ще й дон Філіп дель Монте, який раз у раз нахилявся до неї, либонь, шепочучи їй якусь банальність. Прийшла Ателета. Вона, як і завжди, була весела. Її сміх між синьйорами, які вже оточили її, примусив обернутися дона Філіпа.
– Трійця вже зібралася, – сказав він і підвівся на ноги.
Андреа відразу сів на його стілець, поруч із Муті. Коли йому в ніздрі проникли ніжні пахощі фіалок, він прошепотів:
– Це вже не ті, що вчора.
– Ні, не ті, – холодно відказала Елена.
У її рухах, тремтливих і лагідних, наче хвиля, завжди відчувалася загроза несподіваної криги. Вона зненацька ставала суворою й неприступною. Андреа мовчав, не розуміючи її.
– Хто більше? Хто більше? – викрикував аукціоніст.
Цифри зростали. Особливо запеклим було змагання навколо шолома Антоніо дель Поллайоло. Навіть кавалер Давіла взяв у ньому участь. Здавалося, потроху атмосфера ставала розпеченою, і бажання придбати ці гарні й рідкісні речі охопило всіх. Ця манія поширювалася, як інфекція. Того року в Римі любов до дрібничок і до антикваріату зросла до крайньої межі; усі салони вельможної аристократії та високої буржуазії були переповнені «рідкісними експонатами». Кожна дама вибирала тканину на подушки своєї канапи з церковних риз і ставила троянди у вазу з умбрійської аптеки або в халцедонову чашу. Місця публічних розпродажів були улюбленими місцями зустрічей, і вони відбувалися дуже часто. Коли дами приходили на післяполуденний чай, то, щоб похизуватися, вони казали: «Я щойно з розпродажу картин художника Кампоса. Там було велике пожвавлення. А які чудові мавританські тарілки! Я придбала коштовність Марії Лещинської.[94] Ось вона!»
– Хто більше?
Цифри зростали. Навколо прилавка юрмилися аматори. Елегантна людність віддавалася приємним розмовам навколо «Різдва» і «Благовіщення» Джотто. До запаху плісняви й старих лахів додавалися пахощі дорогого хутра, а надто запах фіалок, бо завдяки приємній моді кожна дама мала у своїй муфті букетик
